Невідоме Розстріляне Відродження

Починався квітень.

Брунька давно вже окріп і вільно ходив по всьому двору. Він не без підстав думав тепер, що життя повне радости й, ширяючи по закутках, вишукував чогось нового, ще незнайомого й цікавого. Інколи це нове глибоко його вражало; але лякливості перших днів його життя вже не було. Навпаки, нова зустріч, нове відкриття надавало йому бадьорості й множило енергію. Зустрівшись перший раз із сонцем, він не втік, як то він зробив би ще кілька днів тому, а лишився на місці, поклавши собі ближче обізнатися з великим жовтожарим покотилом, і коли є у нього вуха, то неодмінно поскубати їх, погратися з ними. І хоч воно сліпило йому очи, але він терпляче чекав, коли воно почне рухатись. Але сонце, здавалось, заснуло, чи може загрозливо притаїлось, чекаючи й собі на слушний час, щоб напасти на Бруньку. Тоді він розгнівавсь і скочив на ноги. У цю хвилину йому щось підкотилось до горла, і він гавкнув. Голос його був подібний до голосу спасівського півника, але Брунька не зважав на те й дуже зрадів, бо він давно вже намагався за прикладом матері викидати з рота ляскливі звуки. Це був перший прояв його мужності, і він забув сонце.

З того часу він став широко користати з нової йому властивості. Того ж дня в теслин двір зайшов чужий пес. Він уважно обнюхав ворота й сів поодаль будки. Брунька підбіг до нього й, заглядаючи йому в очи, почав гавкати. Цим він хотів злякати пса й прогнати його з двору, як то часто робила мати з усіма чужими собаками. Але пес приплющив очи й не звертав ніякої уваги на Бруньчине цвірінькання. Тоді замовк і, обійшовши пса ззаду, почав гратися з його хвостом. Але пес був гордий з природи і не схотів віддати свого хвоста на посміх і поталу рябому блазнюкові. Він швидко обернувся назад і, клацнувши зубами, вхопив Бруньку за поперек. Той заскавчав від остраху й болю й кинувся тікати. На його щастя підоспіла сіра, що десь блукала на городі, і сама вже взялася за чужого пса.

І того ще дня Брунька довідався, що радість чергується з болем і печаллю. Йому щеміла шкіра від псових зубів і цей біль він ув’язував собі з молодечим гавканням. Хто знає, чи підійшов би він до того пса, якби не лескіт у горлі, не бажання похвалитися своїми достатками. Нині ж болить йому ввесь поперек, і вся радість, що годину тому тремтіла в кожній його лапі, кудись поділася. Як на те ще сіра не звертає на нього ніякої уваги. Чи може вона не помітила його болю, чи гнівається на нього за неслухняність. Однаково йому сумно й болісно!