Інспектор і ніч. Бразільська мелодія
- Автор: Райнов Богомил
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: Юрій Чикирисов
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Інспектор і ніч. Бразільська мелодія». Краткое содержание книги:
Розслідуючи справу, інспектор карного розшуку Петр Атанасов стикається з компанією молодиків, які намагаються жити на «західний манер», вбачаючи сенс життя в розвагах, і несвідомо стають зброєю в руках валютників та контрабандистів.
Триденне сидіння в кабінеті — винятковий випадок у моїй службовій практиці. Підводжусь, щоб розім'ятися й подивитися крізь вікно, як живуть люди. Вони живуть нормально — заходять і виходять з магазинів, розглядають вітрини або кудись поспішають. Робочий день закінчився, листування й реєстрацію паперів припинено, і службовці знову перетворилися на тат і мам, на чоловіків і жінок, окрім тих, для кого шлюб — це ще справа майбутнього.
Щасливі ті громадяни, які працюють з папірцями й цифрами. Закриєш папку, поклавши до неї папірці з цифрами, і йдеш собі, не думаючи більше про них. А я працюю з людьми. І ці люди супроводжують мене навіть після того, як я розпрощався з ними й викреслив їх зі свого списку. «Та йдіть собі своїм шляхом, — подумки кажу я. — Забирайтеся геть, хіба не бачите, що слідство закінчилося». А вони й далі переслідують мене, зі своїми історіями й незгодами, кидають мені репліки або сваряться між собою й потроху забуваються тільки тоді, коли їм на зміну приходять люди з нової справи.
Трапляється й так, що, кружляючи містом в якійсь новій справі, тут чи там зустрінеш когось із давніх знайомих. Одні вдають, ніби не помітили мене. Другі між іншим кивають і поспішають вшитися. Треті зупиняються перекинутися двома-трьома словами.
Недавно я зустрів Жанну, ту саму Жанну, причетну до справи про смерть Маринова, яка вела світське життя у «Варшаві» й пригощала мене фразами на зразок: «Мене ніщо ні з ким не зв'язує» — і таке інше. Але я не вірю, щоб цього разу вона прямувала до «Варшави» — поперед себе Жанна штовхала дитячу коляску. Вгодоване немовлятко, що сиділо в колясці, туди-сюди хиталося, немов хотіло прискорити рух цього транспортного засобу.
— Здрастуйте, інспекторе! — зупинила мене Жанна. — Невже ви мене не впізнали?
— Як же вас не впізнати! — відповів я. — Та оскільки інші не завжди впізнають мене… Ти ба! Невже це дочка інженера?
— Син! — поправляє мене мати. — І спочатку мій, а вже потім інженера.
— Вибачайте, — кажу я. — Коли вони маленькі, їх важко розрізнити.
Гладжу по голівці русявого товстунчика, а він намагається спіймати своїми пухкенькими ручками мою лапу, мабуть, упевнений, що з ним граються.
— О, я радий, що ви не забули мене… — мимрю, не знаючи, що їй ще сказати.
— Хіба ж можна вас забути! Адже я колись була у вас майже закохана.
— Якщо «майже», — то це не страшно. В мене є один друг, який закохується («майже» — звичайно!) в кожну вродливу жінку, та, незважаючи на це, не має гарему, навіть навпаки — він дуже вірний чоловік.
Ми обмінюємося ще кількома жартами й розходимося кожний своєю дорогою. Вона шукає черевички для дитини, а я — чергового вбивцю. В кожного з нас досить складне завдання.
«Правильні» люди чомусь мене не дуже цікавлять, хоч, правду кажучи, варто було б у них дечого повчитися, й думки мої звичайно зайняті іншими, тими, кому треба підставити плече, щоб вони не впали, тими, що збиваються на манівці, и ти — хоч-не-хоч — напружено стежиш за ними, аби побачити, що в них нарешті візьме гору — людське чи оте, друге, гидке, тваринне, від чого тхне спертим смородом ледарства й злочину. І може, все це нуль без палички, але іноді таки приємно зустріти когось із тих, що гинули, зустріти й побачити, як вони міцно тримаються за дитячу коляску, й почути:
— Здрастуйте, інспекторе… Невже ви мене не впізнали?
Отакі думки крутяться у мене в голові, поки я стою біля вікна й неуважно дивлюся вниз на людський натовп, що суне по мосту й по бульвару. Напевно, я трохи захопився споглядально-розумовою діяльністю, бо, поглянувши на годинника, помічаю, що вже двадцять хвилин до сьомої. Дора ухилилася від умовленої зустрічі. Цікаво, чому?
Цікаво чи ні, але цього не відгадаєш, сидячи в канцелярії. Прибираю на столі, збігаю звичною риссю сходами вниз і тільки-но виходжу на вулицю, як бачу перед собою Дору.
— Насилу втекла від Марина, — повідомляє вона замість вибачення.
— А як ви втекли від його брата?
Жінка стріляє в мене колючим поглядом:
— Ви за мною стежили.
— Зовсім ні. Випадковий збіг обставин.
— Знаю я ваші «збіги».
— Про вас відомо все наперед. Тільки давайте не будемо сваритися отут, на розі.
Мовчки перетинаємо людський потік на мосту й збочуємо ліворуч по алеї вздовж каналу. Надворі ще світло, але небо вже вичахло й фасади навколишніх будинків поринають у затінок.
— Я спитав вас про недавню зустріч з Філіпом…
— Це не була зустріч. Ми здибалися випадково.
— Неправда. Він вам зателефонував.
— Отже, ви за ним стежили…