Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920

Отамана між Хвастовом і Києвом, а до Києва прибув 31. 8. около 4-тої год. пополудні і тут зараз же пришилось йому переговорювати з денікінцями по думці приказу — «не входити в бойові сутички з денікінцями» — зразу в Думі з денікінським генералом Штакельберґом, де заключено ось таку вступну умову: 1) Обидва генерали мають зараз від’їхати до головної квартири генерала Бредова для устійнення демаркаційної лінії між галицькою і денікінською арміями, 2) Всі частини в Києві, так галицькі, як й денікінські мають залишитись вижидаючо на своїх позиціях аж до покінчення тих переговорів, 3) На Думі біля українських прапорів має повівати і російський прапор для успокоювання російської публіки, щоб відтак в ставці ген. Бредова дальше вести переговори, щодо демаркаційної лінії і завішення зброї, бо заповіджена Штабом Гол. Отамана в дні 26. 8 місія ген. Павленка для переговорів з головним командуванням Денікіна чомусь до Києва не прибула.

Вивішення й скинення російського прапору з балькону городської Думи в Києві вказує нам на тодішню дисципліну обох українських армій, галицької і наддніпрянської й на її наслідки. Бо те, що зробив комендант Центральної Армійської Групи, ген. Антін Кравс, який, згідно з умовою в Думі з ген. Штакельберґом, мав ще дальше переговорювати з головною квартирою ген. Бредова щодо демаркаційної лінії та завішення зброї, і як перший вступний крок до тих переговорів казав вивісити російський прапор на бальконі Думи, — це анулював заступник коменданта Запоріжського Корпусу, полк. Загродський, наказуючи своїм козакам — «скинути цей російський прапор з балькону Думи» — не здаючи собі справи, що тим уневажнить умову в Думі і тимсамим зробить медвежу прислугу дальшим переговорам з ген. Бредовим, а теж і українській справі. І сталось так, як співається в народній пісні — «захотів козак Мадай славоньки зазнати, зібрав хлопців тай поїхав Турка воювати» — бо ніщо його не обходили зобов’язуючі граничні трактати. Зараз після скинення російського прапору з балькону Думи прийшло до провокативної стрілянини під Думою та панічної втечі Запоріжців, що спричинило загальну паніку. Вслід за тим денікінці вмаршували більшою силою до Києва, обеззброївши передтим охорону мостів, а відтак ніччю й мій ІІ-гий курінь 8-мої самбірської бриґади в Думі. Наші бойові частини — галицькі й наддніпрянські не могли ставити жадного опору, бо був приказ — «обсадити, але не стріляти», а щоб не дістатись у полон, відійшли, а властиво вивтікали з Києва. Приказу до залишення Києва без бою не було жадного! Отже ген. Антін Кравс не віддав Києва денікінцям без бою, бо тоді, коли ген. Кравс з ними переговорював, тобто вночі з 31. 8. на 1. 9. 1919 р. Київ вже був у руках денікінців, а з ген. Кравсом переговорювано вже тоді як з полоненим. Не знаємо, чи ген. Кравс переговорював з денікінцями з власної ініціятиви, чи може мав якісь повновласті з вищої кома ади? На всякий випадок ген. Кравс, як комендант Центральної Армійської Групи, поступив в цій прикрій для нас київській ситуації згідно з наказом Штабу Гол. Отамана — «не входити в бойові сутички з денікінцями» — та згідно з вояцькою честю коменданта й бойовою засадою — „Kiihner Entschluss immer der beste“ — тобто сміле рішення все найліпше! А кінцевий вислід його переговорів — це угода що до демаркаційної лінії Попельня — Сквира та звільнення з полону двох ширших штабів 1-го і ІІІ-го Галицьких Корпусів та їхніх провіянтур, чим фактично врятував УГА від передвчасної загибелі.