Карло Сміливий

Філіпсон частенько мав справу з шинками та заїздами й думав, що гостинність, надто притаманна французам, проте, панувала й по цій країні. Тим то сподівався, що стріне його ретельний, ввічливий, балакучий господар, весела господиня з дочкою, спритний наймит та ґречна покоївка. По кращих французьких заїздах ба й кімнати траплялись окремі: мандрівник міг перебратися, поспати на самоті й не цікавитись турбуватись за речі свої.

Але в Німеччині та в Альзасі вважали за примху, коли мандрівник міг вимагати що інше, крім шклянки вина й поганенької їжі.

Того Філіпсон не знав. Ніхто не виходив до нього й розсердившись, він спочатку гнівно гукав; потім того скочив з коня, довго стукав чимдуж у двері. Жодної відповіді. Він постукав знову, ще раз і ще раз. Нарешті, якась сива голова висунулась з вузького віконця.

— Чого вам? — почувся незадоволений голос.

— Це заїзд? — спитав Філіпсон.

— Авжеж!.. — брутально відрубав той і вже відходив від вікна, коли мандрівник знову закричав:

— А коли заїзд, я можу тут ночувати?

— Увіходь! — була коротка непривітна відповідь.

— Пришліть кого взяти коня до стайні! — попросив Філіпсон.

— Ніхто не має часу. Подбай сам як умієш.

— А де стайня? — запитав купець. Спокійний і розважливий, він цього разу ледве стримував гнів на цей похмурий брутальний тон.

Той показав на двері якоїсь будівлі, певніше, схожої на льох, ніж на стайню; тоді зачинив вікно й відійшов.

Не шкодуючи прокльонів, Філіпсон мусів вести коней до стайні. Була довга дуже й велика, схожа на в'язницю старого замку. В далекому кутку Філіпсон побачив трьох чоловіків, що порались біля коней. Шкутильгавий старий сидячи важив сіно та міряв овес так повільно, ніби рахував він кожне зернятко в тьмяному світлі маленького ліхтаря. Коли англієць з двома кіньми увійшов до стайні, старий не повернув голови. Очі й ніс англійцеві тяжко страждали від усього довкола. Грязюка, неохайність, страшенний сморід — до

цього він підготовлений не був. Але коні ставились краще. Обидва миттю кинулись до найбільшого стійла. Це скінчилося сумно, бо стайничий одного коня добре гупнув по голові.

— Ось тобі, ось тобі! Не сунься на місце, наготовлене іншому!

Протягом цілого свойого життя англієць не зазнав хвилини, коли б так важко йому було стриматися. Але зміркувавши, що власне сором сваритись із такою людиною, він задовольнився тим, що поставив коня до сусіднього стійла; другий сам вже був підскочив туди.