Крівава Книга Ч. 2. Матеріяли до польської інвазії (оригинал)
- Автор:
- Год: 1921
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Крівава Книга Ч. 2. Матеріяли до польської інвазії (оригинал)». Краткое содержание книги:
Звернув він увагу на одного нашого товариша, якому остала ще блюза. Приступив до нього і каже гСкі-дай те блюзе ти кабане, гайдамаку едени. Товариш почав боронитися, бо в чімжеж мав він лишитись, коли би був її віддав. Тоді той „еґзевутор“ вийшов і вернув за кілька хвиль в нагайкою. — „Зжуціш, чи не?“
— крикнув він. Відповідь на се дістав, що Генерал Івашкевич заборонив брати убрання зі стрільців, тим більше з старшин. На се польський жовнір з високою західною культурою таку дав відповідь; „Цо мне там Генерал, я встем ту ґенералем, а ти кабане виежджаш з ґенера-лем“. По тих словах почав його бити нагайкою так довго по лици, аж той скинув блюзу. То було для нас страшне. В наших очах вибито по лици товариша, і ані він сан, ані ніхто з нас не міг пімститися на противнику, бо кождого чекало щось гіршого. Десь около 11-ої год. отворено всі ваґони, бо мали змінятися жовнірі, які нас вели. На той час один з нашого ваґона стрілець вийшов до кльозету, бо довше вже у ваґоні витримати не було можна. По якімсь часі вернув. Недовго по його повороті прибігає якийсь підофіцир, та питається, де е той, що вийшов був з ваґона. Стрілець розумівсь про-чуваючи, чим то пахне, не хотів признатися. Тоді ввійшов до середини один з цивільних і пізнав його. Ох! Нещаслива година була того стрільця! Знову почав польський жовнір своє знущання над українським полоненим. Бив з початку кулаками куди попало, а вкінци, не мо-гучи здержати своєї злости, витягнув багнет та почав бити нашого полоненого з усіх сторін, так довго, аж правий бік пробив. Як побачив кров, тоді заперестав биття. Стрільця вкінци обандажували та забрали до шпиталя в Станиславові. (Імя того полоненого я забув. Тямлю тільки, що був з рогатинського повіте. Я мав про нього записки, але Поляки підчас моєї хороби в Бе-рестю-Буґшопи, все знищили.) Десь по полудни виїхали ми дальше в дорогу. Переїхали Галич, Львів та вкінци довезли нас до Перемишля.
До Перемишля приїхали ми дня 18. липня о год. 3-ій по полудни. Тут на двірци зібралася знова товпа зложена переважно з залізничників, які не дали нам спокою і намовляли польських: жовнірів до биття та знущання над нами, що вони радо виповнювали. Зверну увагу, що тому всему приглядалися польські старшини, які від всього руки вмивали.
Заходяче сонце гарно усміхалось до нас, але нам, які вже четвертий день не тільки, що не їли нічого, але не позволено нам води напитися, не хотілося жити.
Ще до того заповіджено нам на двірци в Перемишли, як нас бито: „же то еще не вшистко“ і обіцювали нам нагайки в Пикуличах. І тик тисячна товпа полонених обдертих, босих і голодних дійшла аж до алеї, куда звертається в сторону бараків.
Вже з далека видніє на брамі той зловіщий напис „Обуз еньцуФ Нр. 4. в Пікуліцах“.
Перейшли ми браму і браму ту зачинили за нами, а за неодним і на віки. Знайшлись ми на великому под-вірю, де зачато перешукування за зброєю, „ажеби які гайдамака-кабан не стшеліл пузьней“. При тім стягано убрання, як ще у кого лишилось, відбирано годинники, гроші, перстені золоті та срібні й инші дорогоцінні річи ніби то до депозиту. Але їх більше ніхто не бачив (польський „депозит“). При тім били. Ох. били немилосерно і ніхто з нас не забуде того биття, як довго жити буде. За що небудь, як напр. коли стрілець полонений виступив з поміж своїх товаришів і хотів поскаржитись польському старшині та за свою кривду упімнутись, то потім польські жовнірі в заплату за се давали йому двайцятьпять, або декому попало пятьдесять або і більше нагаїв.
Так було в Пикуличах в липни. Кінець липня і половину серпня перебув я друге пекло в Берестю литовськім (Буґшопи), аж я захорів на тиф і червінку і мене до шпиталю в Замостю відіслали. Звідтам відіслано нас до Ланцута, а в Ланцута до „раю пикулицького“.
До Пикулич другий раз приїхав я з кінцем вересня. Полонені українські, се не були вже ті українські жовнірі добре відживлені, що могли Бог зна, які невигоди перетерпіти. Були то ходячі трупи, котрі очікували з дня на день, коли то їх винесуть до славної пикулиць-кої трупарні, котра була зараз при вході до бараків, їсти діставали полонені страшно. Майже цілий серпень не було хліба, а живлено полонених виключно сушеною яриною т. зв. „ґрінцайґ“. Відносини санітарні рівнож були аж до половини грудня страшні і каригідні. Людей не відсилали до шпиталів, тільки перетримували в бараках, де вони масово вмирали. Люди спали на долівці в стайнях; про сінники і накривала не було мови, ба навіть соломи не давали їм. Денно йшло до кімнати 80 хорих, а навіть і більше, котрі зголошувались хори-ми. (На се вказує книжка хорих того часу.) Був один лікар, який не міг дати собі ради з тим всім і наче на іграшку тримали його тут в бараках.