Оповідання та повісті, окрушини

Я билася з думками, як синиця у клітці, і знову не мала іншого виходу, як послухати поради пані добродійки. Вона досвідченіша і розумніша за мене. Але що в такому разі мали б означати слова Маркіяна?

Врешті прийшла я своїм розумом до висновку, що хлопчисько переживає той вік, в якому всі юнаки охоче вигадують для себе роль героїв (знаю це по моєму братові), і вся ота справа, про яку в мене з ним має бути розмова, і всі його таємничі попередження — це тільки хвороблива фантазія екзальтованого юнака.

Воно на моє виходило, бо пані добродійка звернулась до мене:

— Сьогодні о сьомій годині вечора хай Мартуся буде готова, поїдемо до пані Яновської.

— Чи та пані — полька? — спитала я, бо якимсь не українським видалось мені це прізвище.

— Ні, пані Яновська — українка, тільки пан радник — поляк.

— І ніхто їх не бойкотує? — вирвалось мені з самого наболілого місця у грудях.

— Чого? — дуже здивувалась пані добродійка. — Обоє панство — це дуже культурні люди… Зрештою переконається Мартуся сама…

Така відповідь уже вкрай спантеличила мене. Виходить, що ми з Казимиром некультурні, коли нас прирекли на бойкот, чи як воно? Хіба зле я кажу, що життя нагадує іноді густий ліс? Як тут розібратись? Як тут вийти на правильну стежку? Ви ж бачите самі: те, що для мене чорне, то для пані Яновської чомусь біле, що мені заборонено, то їй дозволяється.

Того дня пані добродійка не доручила мені ніяких робіт. Навпаки. Були навіть деякі підстави (та не така вже я дурненька, щоб насправді так думати) припускати, що я раптом стала великою персоною в цьому домі. Здається, що панна Люся навіть на лекції до університету не пішла з тієї нагоди, весь час крутилася коло мене, немов щойно сьогодні помітила мою присутність в їх домі.

— Давайте я вам зроблю модну зачіску!

І хоч як я протестувала і відкручувалась, майже насильно взяла мене в свої руки і таки зробила з мене якесь модне чупирадло, ще й примусила у дзеркало подивитись на нього.

— Ага, що? Не впізнаєте саму себе, правда?

Це була таки правда. Казимир так любив мою просту зачіску з косами на плечах, і, дивлячись на те лелечине гніздо в себе на голові, мала я прикре враження, що зраджую чимсь наше з Казимиром кохання.

— А тепер ще тільки трошки губки підфарбувати, підчорнити брівки, припудрити, і буде з вас ляля перший клас!

Я вже навіть не пробувала протестувати. Я так і вирішила, що як тільки знайду хвильку самоти у новому своєму пристановищі, то зразу скину з себе цю маску. Панні Люсі, видно, подобалося робити вправи на моєму обличчі, а на мою волю вона не збиралася зважати.

«Потерпи ще годину, ще дві, — підбадьорювала я себе, — витримала ти більше, витримаєш і це».