Емілі з Місячного Серпа
- Автор: Монтгомери Люси Мод
- Серия: Emily of New Moon #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Свічадо
- ISBN: 978-966-395-319-9
- Переводчик: Олег Бурячківський
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Емілі з Місячного Серпа». Краткое содержание книги:
— Емілі, мені неприємно чути, що ти сьогодні знов була неслухняною в школі, — заговорила тітка Елізабет.
— Ні, я не думаю, щоб тобі це було неприємно, — відповіла Емілі цілком поважно.
Тепер, коли настав критичний момент, вона відчула себе здатною до спротиву цим двом черствим, жорстокосердим жінкам. Сказала собі в думці, що згодом, описуючи цю сцену, треба не забути про лиховісні тіні, що кидає свіча на обличчя тітки Елізабет, увиразнюючи худорлявість її щік. А ще спитала себе, чи панна Браунел могла бути колись малятком — товстеньким, усміхненим малятком? Це було геть неймовірно.
— Не будь зухвалою! — присадила небогу тітка Елізабет.
— От бачите! — значущо кинула панна Браунел.
— Я не мала наміру говорити зухвальства, але тобі не неприємно, — правила своєї Емілі. — Ти незадоволена, бо гадаєш, ніби я знову осоромила Мурреїв, а, з іншого боку, ти трошечки тішишся тим, що хтось поділяє твою думку про мене, кажучи, мовби я неслухняна.
— Благодатний характер, нічого не скажеш! — мовила панна Браунел, зводячи очі вгору. І ту ж мить перед цими очима постала дивовижна картина: з темного отвору в стелі виглядала голова Перрі Міллера, що з цікавістю спостерігав за тим, що діється в кухні. Обличчя хлопця не виражало ні найменшої поваги — навпаки, воно скривилося в прекумедній гримасі. За мить голова з допитливими очима зникла, залишивши панну Браунел геть спантеличеною. Сиділа нерухомо й безвідривно дивилася в чорну діру на стелі, тепер уже зовсім порожню.
— Ти зле поводилася в школі, — мовила тітка Елізабет, не зважаючи на німу сценку, якої, може, навіть і не помітила. — Мені соромно за тебе.
— Я не була неслухняною, як ти гадаєш, тітко Елізабет, — рішуче заперечила Емілі. — Бачиш-но, це було так…
— Не хочу більше чути про це, — обірвала її тітка Елізабет.
— Ти мусиш мене вислухати! — перейшла на крик Емілі. — Негоже слухати тільки її і завжди бути на її боці. Я була неслухняна, але трохи, не так сильно, як твердить вона…
— Ні слова більше! Я все вже чула, — суворо мовила тітка Елізабет.
— Ви чули суцільну брехню, — несподівано втрутився Перрі, чия голова знов показалася в чорному отворі стелі.
Всі присутні здригнулися, навіть тітка Елізабет, яка миттєво розгнівалася — дужче, ніж дотепер, — саме тому, що її примусили здригнутися.
— Перрі Міллер, негайно зійди вниз! — веліла вона.
— Не можу, — лаконічно відмовився Перрі.
— Негайно — чуєш?
— Не можу, — повторив Перрі, зухвало дивлячись на панну Браунел.
— Перрі Міллер, ти повинен зійти! Мусиш коритися мені беззастережно. В цім домі наразі я господиня.
— Що ж, добре, — недбало погодився Перрі. — Видно, так має бути!..
Перрі завис на руках, торкаючись пальцями ніг верхньої щаблини в драбині. Тітка Лаура здригнулася й негучно скрикнула. Всі були приголомшені.
— Я скинув одежу, аби висушити її, — з видимою неохотою взявся пояснювати Перрі. — Промок до рубця, впавши потемки в кадуб води для корів. Зараз мій одяг сушиться, але, якщо пані велить мені спуститися…
— Джиммі, — благально звернулася бідолашна Елізабет Муррей, не в силі опанувати ситуацію.
— Перрі, гайда назад до тієї діри у стелі й зодягнися негайно! — велів кузен Джиммі.
Литки Перрі майнули в повітрі й зникли. З темного отвору стелі долинули такі звуки, наче сова чи пугач уподобали там собі прихисток. Тітка Елізабет полегшено зітхнула й повернула голову до Емілі. Була сповнена рішучості відновити свою владу й авторитет і змусити Емілі скоритися.
— Емілі, зараз же стань на коліна перед панною Браунел і проси вибачення за свою сьогоднішню поведінку, — промовила вона.
На блідих щічках Емілі виступив рум’янець протесту. Вона не може цього зробити; вибачитись — вибачиться, але не навколішках. Стати на коліна перед цією черствою, немилосердною жінкою? Нізащо! Ніколи в житті! Вся істота її збунтувалася проти цього нового приниження.
Панна Браунел заздалегідь була втішена, сповнена радісного очікування. То буде великим задоволен
ням — побачити перед собою на колінах, як малу покутницю, оце вперте дівчисько. Ніколи вже, думала панна Браунел, Емілі не дивитиметься на неї оцими сміливими, безбоязкими очима, що в них віддзеркалена душа незалежна й незламна, яка не боїться жодних кар — ні тілесних, ні моральних. Вона довіку пам’ятатиме цю хвилину! Не забуде, перед ким стояла навколішках, покірна і зажурена. Та Емілі відчувала це так само ясно, як панна Браунел, і вперто залишалася стояти на рівних.