У пошуках утраченого часу.У затінку дівчат- квіток

А втім, коли йдучи до пані Сванн, я спершу впевнювався, що не застану Жільберти вдома, то, може, не так тому, що поклав будь-що її уникати, як тому, що надія на примирення перекривала мою волю до розриву й утаювала від мене те, що було в ній найжорстокішого. Адже немає майже нічого абсолютного, принаймні такого, що було б абсолютним завжди, у людській душі, одним із законів якої, підживлюваним несподіваними припливами розмаїтих спогадів, є перебої. Наскільки химерна моя надія, я добре знав. Я скидався на злидаря, який менше скроплює слізьми свій черствий насушник, коли втішає себе: ану ж у цю мить якийсь чужинець відписує йому цілий маєток. Усі ми, щоб зробити життя бодай трохи стерпним, мусимо рятуватися якимсь дивацтвом. Отож моя надія була щирішою, — дяка Богові, розлука з Жільбертою затягувалася, — коли ми з моєю пасією не зустрічалися. Аби ми бачилися в її матері, то, може, обмінялися б непоправними словами, які розвели б нас остаточно в різні боки й убили б у мені надію, але тоді в моєму серці ожила б туга, з новою силою воскресло кохання, і мені важче було б примиритися з моєю долею.