У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

Потім я вертався до глоду, як ото вертаються до шедеврів мистецтва, бо нам здається, ніби вони справляють краще враження по тому, як певний час не дивишся на них. Але я даремно наставляв руки дашком, аби в полі зору залишався тільки глід: пробуджене ним відчуття було темним і непевним, і воно марно намагалося звільнитись і злитися з квітами. Глід не пояснював мені мого відчуття, а інші квіти не вдовольняли. Й ось, коли я млів од тієї радости, що переповнює людину під час споглядання полотна улюбленого художника, зовсім несхожого на інші його образи, або коли тобі показують картину, яку ти раніше бачив в олівцевому шкіці, або коли музична п'єса, яку чув лише у виконанні на роялі, постає перед тобою в чудовому оркестровому наряді, — мене покликав дідусь і, киваючи на живопліт тансонвільського парку, промовив:

— Ти любиш глід, поглянь же на цей рожевий кущ: ліпота, та й годі!

І справді, цей кущ рожевого глоду був ще прекрасніший, ніж білий. Він теж пишавсь у святкових шатах — тих, у які вбираються на церковні, тобто справжні, свята, бо вони тим і різняться від свят мирських, що випадкова примха не приточує їх до днів, для них не призначених, у яких нічого святкового, власне, немає; але вбрання цього куща було ще багатше, бо квіти, що обліплювали гілля віночком, наче помпони, які обсипали пастушу патерицю в стилі рококо, й обнизували ввесь кущ, були «пишнобарвні», а, отже, за комбрейською естетикою, — найвищого ґатунку, якщо судити про нього за цінником у рундуку на майдані або крамниці пана Камю, де найдорожчими бісквітами були рожеві. Та я й сам вище цінував сир з рожевими вершками, тобто той, куди мені дозволяли надушити суниць.

Рожеві квіти глоду прибрали барви їстівної речі або ж пишної оздоби святкової сукні, бо діти бачать, у чому її виграш, найочевидніше здається їм найкрасивішим, і на цій підставі вони обирають саме його, найяскравіше і, як на них, найприродніше, навіть коли дізнаються, що ці квіти нічого ласого їм не обіцяють і що кравчиня не чіпляла їх на вбрання. Й справді, я зразу відчув, як відчував це, побачивши білий глід, але тільки з більшим захватом: святковий настрій віддається квітами не штучно, подібно хитрощам людського виробу, — так щиро, з простодушністю сільської жінки, яка оздоблює вуличний вівтар, виразила його сама природа, переобтяживши кущ занадто ніжного відтінку розетками в стилі провінційного «помпадуру». На кінцях гілок, мов на рожевих кущиках у вазонах, задрапованих паперовим мереживом, кущиках, які в дні великих свят розкидають на престолі тонку свою брость, комашилися напіврозпуклі пуп'янки блідішого забарвлення, а всередині цих пуп'янків, наче на дні чаші з рожевого мармуру, видніли червоні як жар цятки. Ось чому пуп'янки ще більше, ніж самі квіти, видавали своєрідну, безконечно привабливу сутність глоду, котра всюди, хоч би де він розпускався, хоч би де розквітав, могла бути тільки рожева. Ставши складником живоплоту, але відрізняючись од нього (так вирізняється дівчина в святковому строї з-поміж одягнених по-буденному своїх сестер, які зостаються вдома), вже зовсім готовий до травневих Богородичних відправ, кущ наче брав у них участь — отак лишав, усміхаючись, цей чудородний католицький кущ у своїй рожевій обнові.