Північ над Санктафраксом

Кулькап зніяковіло кивнув головою. Ну звісно ж, він не буде геть на все так реагувати.

— Гадаю, мені не завадило б іще сьорбнути спеціального чаю отої роздебенді, — зізнався він.

— Либонь, цьому можна зарадити, — усміхнувся Живчик. — У нас є дубові яблука. Гуку, ти часом не нарвав трохи кошлатої гірчиці? — обернувся він до бурмила.

Блукай-бурмило із дивовижною, як на його розміри, вправністю став порпатися в купі плодів та коріння. Він видобув короткий товстий корінь із пучком пухнастого листя.

— Ве! — похвалився бандербер, піднявши його разом із жмутком трави-солодухи.

— Що ж, — промовив Живчик. — Усе необхідне ми маємо.

Коли зійшов місяць, круглий та рум’яний, усі четверо сиділи біля вогнища, наминаючи біфштекси і запиваючи їх кореневим узваром, а зубощири, яких перегони виснажили аж ніяк не менше, гучно шматували тілдерячу тушу. Кулькап сьорбнув чаю, що його запарив Живчик.

— Непогано, — похвалив він. — У балакуші був солодший, але… зовсім непогано. — Кругом у Темнолісі наростав гомін. Кашель, писк, рип… Кулькап усміхнувся. — Ба більше, здається, чай починає діяти.

Живчик позіхнув.

— Радий це чути, Кулькапе, я… — він знову позіхнув.

— Чому б вам усім трохи не поспати? — великодушно запропонував Кулькап. — Я відстою першу вахту.

— Я тебе заступлю, — зголосився Шпуляр.

Живчик кивнув головою, надто втомлений, щоб сперечатися.

— Відпочиваємо до ранку, — сказав він. — Рушаємо удосвіта. — І оточений давніми, добре знайомими звуками Темнолісу, від яких йому аж у вухах дзвеніло, він приліг біля вогню, згорнувся калачиком і поринув у сон. Гук зробив те саме. Шпуляр пішов перевірити, як там зубощири.

Кулькап схилився над вогнем і розворушив жар зеленою гілкою.

— Хто б міг подумати, що мене колись занесе в Темноліс, прадавню домівку Кобольда Мудрого? — пробуркотав він. Хлопець відклав набік гілку і витяг із торбини свої вікодавні сувої. — Саме сюди!