Хвороба Кітахари
- Автор: Рансмайр Кристоф
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-70-3
- Переводчик: Максим Солодовник
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Хвороба Кітахари». Краткое содержание книги:
Неоднозначність, багаторівневість месиджу — невід'ємна складова творчості видатного австрійця — відчуваються тут навіть гостріше, ніж у всесвітньо відомому «Останньому світі», даючи читачеві змогу по-справжньому заглибитись у пронизливу красу і своєрідну ліричність життя персонажів цього виразно кінематографічного тексту, який тільки на перший погляд може здаватися просто новим етапом авторської гри із жанром «альтернативної історії».
Коли цей ланцюговий залізний павук брязнув об облавок обшивку, Берінг побачив свій витвір у чорній паволоці дірявого погляду, побачив крізь цю пітьму, як сріблясті, тонкі струмені збігають по зварювальних швах і краплями падають в озеро. Вістря щупальців він тоді сам, без сторонньої допомоги і підказки, викував у формі гаків. А от шви мали вади. Тепер би він зварив їх значно краще. Але часи цих робіт минули. Точно і назавжди. Він носив зброю. І жив у Собачому домі. Горнило було погашено.
Не встаючи з мішків, Амбрас кидав Охоронцеві команди: Агов! Іди сюди. Слухай! Він, Амбрас, залишиться тут. Є деякі справи на причалі і в моорському секретаріаті. А Берінг нехай вертається на віллу і знову займається шпінгалетами і дверними замками, і — чуєш! — щоб не потикав носа до тих кімнат, куди його не запрошували.
У голосі Амбраса вже не було нічого від того виснаженого тону, який було чути в його розповіді у човні. Він знову звучав різко й холодно, як у дні покаянних зборів на плацу чи з мегафона в каменоломні.
— Я лише замкнув віконницю! — крикнув Берінг, перекриваючи рев мотора, і стрибнув у човен. — Я нічого не чіпав. Нічого!
Але Собачий Король говорив зі своїм Охоронцем так, ніби шкодував, що у хвилину слабкості довірив йому не лише таємницю свого каліцтва, але й безвісти зниклу любов. Говорив так холодно, немов ця поїздка до ляйських очеретів показала йому, що розчулити Охоронця може радше зламана машина, ніж зламане життя: після стількох промов, листівок і послань великого Ліндона Портера Стелламура, після незліченних покаянних і поминальних церемоній у приозерній глушині і на Сліпому березі цей перший і єдиний з моорських чоловіків, якому Амбрас коли-небудь довіряв, теж значно охочіше слухав стукіт і гуркіт машин, аніж голос пам'яті.
20. Іграшки, простої та запустіння
Цьогоріч ранньої осені і під час збирання буряків у жовтні нечисленні машини приозер'я псувалися або глохли. Намертво вгризалися одне в одне зубчасті обіддя, ламалися маховики, розподільні вали і поршневі кільця, одного ранку навіть стрілки великого годинника на причалі, дзенькнувши, відвалилися від циферблата й затонули в озері; навіть найпростіші обойми для підвішування труб, і шплінти, і регулювальні гвинти, і сталеву стрічку пожирало зношування. То на тартаку, то в буряківницькому товаристві, то в каменедробарці знов і знов доводилося на цілі дні, тижні, а часом і назавжди замінювати нібито незамінну вантажівку воловою упряжкою, а вщент зношений транспортер — лопатами, тачками й голими руками.
Машини! Рік від року машини стають усе ненадійнішими, говорили у пивниці біля причалу, у моорському секретаріаті і взагалі всюди, де заходила мова про простої і про плин часу. Хто розраховує орати тракторами і збирати врожай паровими жниварками, той скоро жертиме саме каміння. Краще вже шкапа в хомуті — і вперед через поле по щиколотку в багнюці, ніж без пального й запчастин, але на потужному тягачі…
Великі надії, які ожили навесні, коли спустили на воду «Сплячу грекиню», не справдилися: «Ворона» Собачого Короля так і залишилася першим і останнім лімузином, який гуркотів моорською жорствяною дорогою. Поруч із прогнилими кабріолетами в гаражах колишніх хазяйських дач стояли мули й кози, а мешканці приозер'я і всі, хто мимоволі жив у тіні Кам'яного Моря, і далі добували і свої машини, і запчастини до них або на звалищах армійської техніки, або в «залізних садах» на зразок того, що глибше й глибше вростав у здичавілу землю на Ковальському пагорбі.
Новим у приозер'ї залишалося тільки старе: будь-який шматок брухту, навіть проіржавілий чи зав'язаний вузлом, треба було покласти у масляну ванну, прочистити щіткою, відшліфувати, виправити напильником і кувалдою і знову пустити в хід, доки знос не покладе кінець його використанню і не залишаться самі відходи, придатні лише до переплавки. «Залізні сади» довкола будинків і садиб невпинно росли, але кількість корисних запчастин у них так само невпинно зменшувалась, а гаазька плавильня, єдина на все приозер'я, давала низькосортний метал, який із кожною наступною переплавкою ще більше втрачав якість і міцність.
До того ж і профілактика, і ремонт, і перетворення брухту на вогненно-текуче пекло, яке треба було відлити у нові форми, потребували вмінь та інструменту, яким володіли дуже нечисленні майстри. Кожен із них був мимоволі і ковалем, і механіком, і слюсарем, а то й ливарником; на деяких хуторах їх шанували як таких собі шаманів, які, всього-на-всього відремонтувавши дизель-генератор, могли піднести садибу до залитої електричним світлом сучасності, а могли й знову втопити її у мороці минулого.