Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди
- Автор: Лозинський Владислав
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Т. И. Франко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди». Краткое содержание книги:
Автор переносить читача у XVII століття.
Запорозький козак Семен Галушка, рятуючись від ворогів, довіряє польському хлопцеві Ганусеві Бистрому коштовну річ, яку за всяку ціну треба було зберегти. З цього й починаються незвичайні пригоди чесного і мужнього хлопця, про які цікаво й дотепно розповідає письменник. Тісно переплітається доля скривдженого панами та підпанками поляка Гануся Бистрого й українського козака Семена, щира дружба й любов об’єднує цих людей, немовби символізуючи собою вічну дружбу між двома братніми народами.
Всупереч поглядам, що існували в той час, автор змальовує простих українських козаків як людей чесних, безстрашних, справедливих і культурних, що мають багато спільного з трудовим польським народом. і ще один момент треба відзначити в повісті В. Лозинського: якщо в багатьох творах, його попередників і сучасників затушовувалась класова боротьба, то в книжці «Око пророка», навпаки, вона підкреслюється і є рушійною силою всієї дії.
Книгу «Око пророка» високо цінував свого часу наш великий каменяр іван Франко. Немає сумніву, що цю повість з інтересом зустріне наш український радянський читач.
— Я за мішок, ви за домок! — сказав. — Якщо викладете мені на стіл двісті злотих, то зіскоблю або при вас спалю королівський декрет.
Наостанку підстароста вже й сидіти не міг; от-от з табурета перекинеться; на чекай лиш руками опирається Каже йому Кайдаш:
— Ідіть у бокову кімнату, відпочиньте; потім знову будемо говорити!
Повів його у бокову кімнату до ліжка. Сідає на ньому підстароста, лягати не хоче. Кайдаш підповзає до нього, ніби хоче обняти і поцілувати його, а сам під жупан до паперів, злодій, лізе. Однак підстароста, хоч і п’яний, держиться насторожі: тільки Кайдаш підкрадеться до нього, він — за чекай і в голову йому цілиться. Відступив Кайдаш, повернувся у вітальню; очевидно, хотів підождати, поки староста засне, та, видно, боявся його, бо кличе мене в куток і каже:
— Матвійку, хочеш мати приятеля і заробити п’ять злотих?
— Добре одне і друге; чом би й ні?
— Матвійку, підстароста злий чоловік, страшенний шельма, він тебе й за собаку не вважає, примушує працювати, як вола, а їсти не дає; скрипку в тебе забрав; тримає тебе, мов у тюрмі!
«Ага, ось у чому заковика! Туди тобі й дорога, негіднику», — думаю собі, але нічого не кажу, лиш головою киваю жалібно.
— Матвійку, — каже далі гайдук, — ти вмієш читати; йди у бокову кімнату, вийми у цього п’янички папери зпід жупана, а між ними є один, в якому про Марка Бистрого йдеться; той папір має велику печатку. Добре затям, про Марка Бистрого там пишеться; візьми той папір і принеси сюди. Нічого це тобі не пошкодить. П’ять злотих матимеш!
— Або чеканом по голові, — кажу я, — і це певніше, ніж ваші п’ять обіцяних злотих. Обіцяне — синиця в небі. Дайте зараз п’ять злотих, а папір буде!
— А як не буде?
— Чому ж не має бути? Певно буде; хіба можу я не добитися цього, коли ви тримаєте мене в своїх руках.
Дав мені мадьяр п’ять злотих у руку, хоч і дуже неохоче, негідник, певно, мав собі в думці потім відібрати їх у мене. Тоді йду я в бокову кімнату, але із скрипкою під пахвою; дивлюся, підстароста сидить на ліжку і дрімає. Підходжу до нього, а він розплющує очі і зразу за чекан, та коли впізнав, що це не гайдук, а я, каже:
— Матвію, де це я?
— У себе вдома, пане.
— То зніми з мене жупан і чоботи роззуй; піду спати.
Я стягнув з нього чоботи, а він зразу ж ліг і вже хропе. Я тоді витяг у нього папери, натрапив щасливо на оцей великий з печаткою; бачу, стоїть там Марко Бистрий, виразно виписаний кілька разів великими буквами; вхопив я декрет, сунув за пазуху, відчинив тихенько вікно — плиг! — вискочин у сад, а потім навтіки скільки духу було; з саду — в поле, з поля — в ліс, і тільки мене й бачили в Підбужі. Дістався я під Перемишль і хотів далі йти на Угорщину, але коли я грав людям у Ніжанковичах, то почув один проїжджий придворний музикант; сподобалася йому моя гра, і він забрав мене з собою. Тепер уже й ноти трохи вмію читати, а як краще підучуся, то, може, десь стану органістом.
З немалою радістю вислухали ми розповідь Матвійка, і батько ще раз велів дати меду, хоч у гаманці мав мало.
— Бог заплатить тобі, Матівійку, — каже, — до смерті тобі цього не забуду! А поки станеш органістом, моя хата завжди буде для тебе відчинена, як і раніше; останнім куском хліба поділимося з тобою. Але, Матвійку, чи ти моїй жінці дав знати, що прийшов королівський декрет?
— Я відразу хотів їй переказати це, навіть сам пішов би до Стрілкович, хоч це і було не дуже безпечно, але Маркової немає в Стрілковичах у ткача Севастіяна.
— Немає? — вигукнули ми з батьком. — А деж її тепер шукати?
— Казали люди, — мовить Матвійко, — що пішла до Львова, де пан Зибулт якусь добру службу нараяв їй, а в Отірілковичах небога не могла прожити. У Львові, певно, знайдете її.
Батько, почувши це, посмутнів, але мені щось підказувало, що коли це пан Зибулт, дядько Мар’яночки, порекомендував ту службу, то мати може бути тільки у Григора Невчасного і більш ніде. Отепер я вже хотів би на крилах летіти до Львова.
XVIII Духівниця вороби
В Глинянах наздогнали нас козаки: старий Галушка з Семеном і Вовкулаком. Вони хотіли забрати мене з собою, щоб я скоріше прибув до Львова, <бо з тими кіньми Захновича ми їхали дуже помалу, але я не бажав покидати батька і лиш просив Семена, як тільки буде у Львові, щоб зайшов до пана Невчасного і сказав, що ми вже повертаємося: майже певний був, що якщо мати у Львові, то не де інде, як у Невчасних.