Іншалла, Мадонно, іншалла

Страшно це, але й мусить бути страшно, бо кара Божа завжди важча за гріх, а муки змінюються, щоб звичка не давала грішникові полегшення. Перш ніж звикне, завжди з’являється нова мука. Отакі справи з Беґзадою у крижаній лісовій ночі, поки сон мене не бере, поки ловлю долонями крижані яблука плечей. «Меддет Аллаг, меддет Аллаг», — озиваються грішні душі, коли вже не сміють промовити жодної іншої молитви. «Меддет Аллаг, меддет Аллаг!» — чую, як голосить Беґзада. «Меддет Аллаг, яка довга ніч», — промовляю я, але з-поміж сосен визирає сонце. «Це чудо», — думаю я, і здається мені, що сплю.

Полудень розбудив мене, легкого й звільненого від сірих страхіть ночі. Я пішов до води, а потім шукати трав і корінців, придатних до їжі. Їх я впізнаю, хоч раніше не знав про такі. Зустріну Байрам у лісовій пущі, як мандрівник, як хворий, як солдат, у якого немає зброї, окрім серця. Так воно й було. Я знав: щойно надходить ніч, у голові розгортається історія про муки Беґзади, про божевільного Мехо і ту нещасну, що за окрайчик хліба під сотню чоловіків лягла, а тепер страждає, бо недоумок не розуміється на жіночих чарах. Я мерзну з цією історією, та якби не вона — я втратив би віру й мету. Як нагорода, на світанку до мене приходить сон. «Меддет Аллаг, яка довга ніч». Промовляю так і думаю про біду тих, кому інших молитов не дано.

А потім, коли збирав я груші-дички, здалося мені, наче рука, що потягнулася по одну, закоротка рука, що ледве пучками ковзнула по гладенькій шкуринці — не моя. Чия — не знаю. Мене охопив жах. Чи не з’їв я щось отруйне. Та хіба хтось чув про отруйні груші? Я засміявся і втік. Мабуть, шию вивихнув, тягнучись по груші, і в голові в мене щось змістилося. Вирішив шукати їжу на землі. Так натрапив на гніздо, звите у заростях ожини. Зміїне чи пташине — невідомо. А в гнізді — єдине біле яйце, гострим кінцем догори. Я подумав, що це голова ходжі Алії Ферізовича. І щойно люто його розчавив — усвідомив, що назвав його на ім’я. Не ходжа-яйце, не Альйо, не шайтан, а ходжа Алія Ферізович.