Серце гріє

Полудневе сонце відбивалося в міріадах малесеньких сніжинок, які засипали парк. Десяток дрібних нітто-хей під керівництвом сото Карини ліпили чоловічків зі снігу. Гай відійшов від вікна, стомлено потираючи очі. У двері постукали.

— Увійдіть, — відгукнувся дато, всідаючись у крісло.

Шеїчі причинив за собою двері.

— Я знайшов її, — без передмов перейшов він до справи.

— Упевнений?

— Так. Усе збігається.

— Я зберу загін, і тоді…

— Ні, — перебив Шеїчі, — я піду сам.

— Це нерозважливо. Ти ще не до кінця одужав після останньої сутички, — заперечив грандмайстер.

Шеїчі сів у крісло й відставив ціпок.

— Мені не потрібно твого дозволу, Гаю. Я прийняв рішення. Хтось мусить закінчити цю історію завдовжки в тридцять років.

— Тобі не здається, що вона вже скінчилася? Майя залишилася в Ормроні й, схоже, збирається поборотися з Юкою за звання найкращої лучниці року. Навіть Дарт залишився. Не знаю вже, яким дивом Майї вдалось умовити його, але хлопець ще й досі тут, у гакко. І продовжує навчання.

— Не Дарт, то хтось інший. Ламія не здасться. Поки вона жива, учні школи в небезпеці.

— Шеїчі, тільки не кажи мені, що збираєшся битись із нею, аби захистити школу. Я, звичайно, старий, але поки не в маразмі. Якщо тебе веде спрага помсти, в чому я сумніваюся, — помста зазвичай є стравою, котру холодною подають, але ж не із затримкою на тридцять років — то не прикривайся школою. Якщо вже вирішив героїчно загинути, хоч причинами поділися!

Шеїчі спокійно сприйняв вибух гніву товариша. Він звик до таких сплесків люті ще тридцять два роки тому.

— Причини… Гаю, які можуть бути причини? Подивися на нас. Подивися на картину за своєю спиною. Так, багато років спливло. Пустеля вчить своїх дітей терпіння. Та лише в ниток стихії немає кінця — все інше десь починається і десь закінчується. Я хочу сам обрати місце, де скінчиться ця історія. Гадаю, в мене є на це право.

— Не мені тебе судити, — зітхнув Гай. — Але що я дітям твоїм скажу?

— Нехай думають, що я повернувся в пустелю. Так буде краще для всіх. Тепер, коли про подвиги цієї п’ятірки вся школа знає, у тебе не буде проблем із новим сото.

Гай помовчав, перебираючи руками сторінки якогось звіту. Шелест паперу заспокоював.

— Коли вирушаєш?

— Завтра вранці.

— І навіть не скажеш, куди?

— Спочатку в Босхо. А звідтіля на перекладних.

— Попрощатися зайдеш?

Шеїчі похитав головою.

— Я сказав усе, що хотів. Історія одинадцятої команди від три тисячі вісімсот шістнадцятого року невдовзі завершиться.

— А здавалося б, одинадцять — щасливе число, — сумно посміхнувся Гай.

— Не вся наша історія була гіркою. У моєму серці є й теплі спогади. Те, що трапилося, змінило наші шляхи. І нема рації ворожити, якими б вони були, якби не сталося того лиха. Удачі тобі, та-вею Гайусе.

Дато ледь помітно всміхнувся. Так його не називали вже тридцять років. Але для єдиного живого джун-вей із одинадцятої команди дато Гай назавжди залишався молодим та-вей Гайусом, який опікувався своєю п’ятіркою в далекому три тисячі вісімсот шістнадцятому році.