Віннету ІІ
- Автор: Май Карл Фридрих
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-617-664-118-6
- Переводчик: Наталья Владимировна Сняданко
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Віннету ІІ». Краткое содержание книги:
— Радий вас бачити, сеньйори. Ласкаво просимо!
Ми вклонилися у відповідь, а Вірна Смерть сказав:
— Дякуємо вам, сеньйоре капітане! Ми проїжджали повз вашу садибу, і я не міг не скористатися щасливою нагодою представити моїх товаришів знаменитому борцеві за свободу Мексики, тому набрався відваги зазирнути до вас.
Сеньйор Атанасіо всміхнувся і кивнув головою на знак згоди.
— Звичайно, сеньйоре Вірна Смерть. Я щасливий, що можу познайомитися з тими, хто подорожує разом із вами.
Вірна Смерть представив нас поіменно, а кабальєро кожному потиснув руку і запросив сідати. Але вестмен стояв на ногах і запитав про здоров’я сеньйори і сеньйорити. У відповідь господар відчинив двері у внутрішні покої, де на нас чекали пані: величава літня жінка, яка зберегла сліди колишньої вроди, і чарівна юна дівчина. Це були дружина й донька господаря, як ми довідалися згодом.
Вбрані в сукні з чорного шовку, вони, здавалося, зібралися на прийом у королівському палаці. Вірна Смерть задріботів до дам і з таким захопленням взявся тиснути їм руки, що я мало не розреготався. Батько й син Лянґе схилили голови, щоб приховати посмішки, а простодушний Сем, не стримавшись, вигукнув:
— Які красиві місіс і міс!
Я підійшов до сеньйори, вклонився й поцілував руку. У відповідь на мою поштивість господиня підставила мені щоку для «бесо де кортес», тобто почесного поцілунку. Так само вчинила й сеньйорита.
Ми повагом розсілися й почали ділитися новинами. Власник будинку запитав нас про мету нашої подорожі, і ми розповіли йому все, що вважали за потрібне, зокрема і про зустріч з команчами. Нас слухали дуже уважно, час від часу з розумінням перезираючись, а потім попросили ще раз докладніше описати зовнішність людей, яких ми розшукуємо. Коли я простягнув їм фотографії, сеньйора вигукнула:
— Точно, це вони! Правда ж, любий Атанасіо?
— Справді, — погодився з нею кабальєро, — ці люди були у мене минулої ночі.
— Як і коли вони потрапили у ваш будинок? І де вони тепер? — запитав Вірна Смерть.
— Їх зустрів уночі в прерії один із моїх людей, який і привів їх сюди. Вони були такі втомлені, що проспали до полудня і поїхали три години тому.
— Чудово! Завтра, якщо ми їх і не наздоженемо, то принаймні точно нападемо на слід.
— Ви, безумовно, маєте рацію, сеньйоре. Вони сказали нам, що вирушають до Ріо-Ґранде, до броду між Ріо-Моралес і Ріо-лас-Морас поблизу Орлиної ущелини. Не знаю, брехали вони чи ні, але незабаром це з’ясується, бо я послав слідом за ними кількох хлопців, щоб перевірити, куди вони поїдуть.
— Але навіщо вам це? Ви щось запідозрили?
— Вони заплатили за гостинність невдячністю. Зустрівши дорогою табун моїх коней, вони послали пастуха передати мені нібито дуже важливу звістку, а коли той вирушив із вигаданим дорученням, вкрали шестеро коней і втекли.
— Яка підлість! Виходить, ті двоє були не самі?
— Не самі, з ними були переодягнені найманці Хуареса, яких він переправляв до Мексики.
— Якщо так, то вашим людям не вдасться відбити у них коней. Цей загін сильніший.
— Мої пастухи — люди сміливі і вміють користуватися зброєю.
— Чи говорили Ґібсон і Олерт про свої плани?
— Ні слова. Ґібсон був веселий і торочив про різні дрібниці, а Олерт мовчав. Вони були милі, і я довірився їм, показав увесь будинок і навіть пораненого індіанця.
— Пораненого індіанця? Що він тут робить?
Кабальєро з посмішкою відповів:
— Я відчуваю, що розбудив вашу цікавість, сеньйори. У моєму будинку справді ховається поранений червоношкірий, вождь апачів на ім’я Інду-Нішо. Він був послом на зустрічі з команчами, про яку ви щойно розповіли. Це його рани перев’язав Віннету на Ріо-Леоне.
— Інду-Нішо означає Добра Людина. Я чув, що це ім’я дали йому недарма. Він найстаріший, найрозумніший і найбільш миролюбний із вождів апачів. Я повинен його побачити.
— Це можна, але мушу вас попередити, що він прибув до мене у дуже важкому стані. Ви маєте знати, що прославлений Віннету — мій добрий знайомий і завжди відвідує мене, коли його шлях пролягає через ці краї. Він уже не раз мав нагоду переконатися, що мені можна довіряти. Виїхавши з форту Індж, Віннету наздогнав Інду-Нішо і, як ви самі здогадалися по його слідах, перев’язав його рани на Ріо-Леоне. Одна куля влучила старому вождеві в плече, друга — в стегно. Попри перев’язку, рана старого запалилася через скажену гонитву, у нього почалася гарячка, навколо ж снували команчі, намагаючись напасти на їхній слід. Як Віннету зумів пройти непоміченим, лишається таємницею. Це схоже на диво, але йому дійсно вдалося привезти пораненого старого в «Естансію-дель-Кабальєро». Інду-Нішо вже ледь тримався в сідлі від втрати крові, до того ж він уже в похилому віці. Червоношкірі не ведуть рахунок прожитим рокам, але думаю, йому вже за сімдесят.