Сонце і місяць, сніг і лід

— Сили мої вичерпалися. Мушу перепочити день або два, щоб повернутися додому, — його голос став ледь чутним шепотом.

— Дякую тобі! Дякую величезне! — сказала дівчина, простягаючи до нього свою руку в рукавиці. — Я зроблю все, щоб скривдити королеву тролів та її доньку. Заради тебе.

— Заради світу, — сказав північний вітер. Опісля цього навіть те крихітне гроно сніжинок зникло. — Прощавай, — зітхання вітру розтануло у повітрі.

Дівчина закинула рюкзак на плечі. Він був такий важезний, що вона аж присіла. Роло струсив із себе сніг і понюхав повітря.

— Чим пахне? — запитала його господиня.

— Пахне тролями, — чемно відповів він.

— Ну тоді, я гадаю, ми саме там, де нам треба бути, — сказала дівчина.

Вони рушили. Цей острів був значно менший за засніжену рівнину, на якій стояв палац із льоду, однак значно горбистіший. Вони якийсь час піднімалися догори, а тоді глянули вниз на улоговину. Там лежали два великі, сірі, порослі мохом валуни. На одному з валунів росло маленьке кедрове дерево, що почало пускати паростки.

— Дивно, — сказала дівчина. — Невже тут хоч щось може рости?

Коли вони минали валуни, Роло наїжачився і щільно притиснувся до ноги дівчини.

— Іди швидше, — прошепотів він.

— Що?

— Іди. Швидше.

Лише коли валуни залишилися позаду і вони підходили до іншого пагорба, він трішки заспокоївся. Тоді зупинився й озирнувся, дівчина зробила те ж саме. Один із валунів змінив форму. Тепер він видавався вищим і на ньому були сяючі…

— Очі… — ледь чутно сказала дівчина.

У неї підкосилися ноги. Тоді Роло штовхнув її, вона впала і заховалася за пагорбом, зовсім неподалік від тролів. Дівчина лежала в улоговині і тряслася. Роло притулився до неї, все ще на сторожі, але тролі за ними не пішли.

— Що я тут роблю? — дівчина цокотіла зубами. — Я не можу підійти до королеви тролів. Я лише мале дурне дівчисько! Батькові страхи справдилися: мене забрали тролі, — вона істерично засміялася.

— Тс-с-с! Ану тихо, — сказав Роло. Його голос ще ніколи не був настільки схвильованим. — Тебе не забрали тролі. Ти прийшла сюди сама, щоб битися. У тебе є ім’я; ти його мені колись сама прошепотіла, коли я був малим цуценям.

Тоді він нахилився над дівчиною і прошепотів їй на вухо її власне ім’я. Вона підвелася, розправила плечі і попри те, що мороз і далі йшов по шкірі від однієї думки про тролів, продовжила йти. Її серце вистрибувало з грудей, але вона не зупинялася, аж поки не дійшла до воріт палацу. Навколо нього не було ні стін, ані подвір’я, але, зрештою, у цьому не було потреби.

Ворота палацу, висотою з чотири людини, були інкрустовані дорогоцінним камінням та прикрашені зображеннями сонця і місяця у момент їхнього затемнення. У тьмяному сяйві факелів, що висіли з обох боків, дівчина побачила, що над ворітьми видніється щось схоже на емблему королеви тролів: зображення ізбйорна на голубому тлі, над ним була корона, під ним — меч із зубчастим лезом.