Амадока
- Автор: Андрухович София Юрьевна
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-629-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Амадока». Краткое содержание книги:
Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?
Вона сідала спиною до решти хлопців, витісняючи всіх людських істот за межі Всесвіту, розміром з одне лікарняне ліжко. Її губи наближалися до того, що колись було людським вухом. Романа звикла до деформованости і шрамів. Гній і сукровиця стали для неї явищами, які безпосередньо її стосувалися. Вона могла довго мандрувати поглядом уздовж швів, що стіжками скріплювали краї розірваної шкіри. Могла придивлятися до фрагментів, позбавлених верхніх шарів епітелію, і їй видавалося, що вона розрізняє процеси реґенерації, поділ клітин.
Вона шепотіла йому на вухо історію. Історію його життя — все, що було їй відомо: як його звали, хто він і звідкіля, ким були його батьки, як минуло його дитинство. Все, що колись він розповідав їй про себе сам, ще на початку їхньої любови: в темряві, в обіймах, гола шкіра до голої шкіри.
Романа почала з епізодів простих і не надто важливих: поховання синички, розкопки мурашника, побиття сусідського хлопчика, який відривав крильця метеликам. Розповідала про його бабу Уляну — найголовнішу особу Богданового життя: вона володіла остаточним і точним знанням про світ (і це знання не породжувало радости), ніколи не усміхалася, не зітхала з полегшенням, не дозволяла ні собі, ні іншим розслабитися, і випромінювала хворобливу, болючу й заразну самотність, на яку жодним чином не впливало те, що поруч із нею завжди були дві молодші сестри, Нуся і Христя, син та інші члени родини. Про діда Криводяка, священника і повстанця, у якого в дитинстві від невідомої хвороби випало все волосся, навіть брови і вії, і який ціле життя прожив, щомиті чекаючи свого скону, однак помер не від хвороби, а від катувань у концентраційному таборі поблизу Норильська. Про прабабу Зену, яку всі так боялися звести в могилу, що довгими роками не казали їй про себе жодної правди, годуючи фантазійними епопеями, покликаними вдовольнити стару. Натякнула на складні стосунки з батьком і на драму, яка змусила Богдана поїхати якнайдалі з дому, в невідомість і чужорідність — аби тільки не бачити більше нікого з них, аби більше про них не пам’ятати.
Через цю драму, розповіла Романа, Богдан переживав стійку та небезпечну відразу до археології — заняття його життя, і це було тотожним переживанню відрази до себе самого. Навіть тривала материна хвороба, яка немилосердно вимучувала її і всіх навколо, не змусила Богдана примиритися з батьками.
Романа уникала фізичних дотиків, тому що Богдан продовжував ігнорувати її присутність. Це ігнорування кожної миті могло перейти в прийняття, але могло переродитися також у відторгнення, тож Романа була обережна, як нейрохірург, що дбає про цілісність якомога більшої кількости клітин. Вона шепотіла йому на вухо слова, і рух повітря з її вологого рота торкався зіщуленого брунатного клаптя м’яса навколо вушного отвору.
Романа розповідала Богданові про дачний будинок за Києвом, де вони жили разом і куди повернуться зовсім скоро, нехай лише Богданові зроблять ще кілька дрібніших операцій, нехай закінчаться необхідні процедури і він набере достатньо сили для того, аби покинути клініку.
Романа запевняла Богдана: щойно заскрипить під його черевиками гравій стежки, щойно рипне дерев’яна хвіртка, зачепивши своїм півкруглим верхом розлогу гілку «ялини Сталіна», щойно ключ повернеться в ледь схопленій іржею колодці і в обличчя війне теплим запахом мишачих екскрементів, щойно він побачить свої інструменти, свої папери і книжки, їхні спільні фотографії і знімки його родини, щойно ляже до їхнього ліжка — пам’ять прийде і ляже йому в череп, як дитина в колиску, як тварина у своє нагріте кубло.
Богдан ніяк не виявляв, чи слухає Роману, чи розуміє її. Якщо його очі були розплющені, вони мали вираз відсторонений. Зіниці цілились у якусь точку на стелі або протилежній стіні. Жодного разу за весь цей час Богдан не зустрівся з Романою поглядом.
Часом заходила білява жінка-психіятр і тут же, побачивши біля Богданового ліжка Роману, закочувала очі й цокала язиком.
Ви його перевтомлюєте, — казала вона. — Невже ви не розумієте, що пацієнт глибоко травмований, що він перебуває у прострації, що ви можете йому нашкодити. Багатомісячна робота цілої армії лікарів зійде нанівець. Вона вже, цієї ж самої миті туди сходить — на ваших очах, із вашої провини! Ви не уявляєте, наскільки складним і делікатним інструментом є людський мозок. Краще би вам деякий час не приходити, — говорила Слонова, брала Богдана за зап’ястя, зазирала йому в очі, ставила йому запитання.