Небудь-де

— Анґелус… — пробурмотіла Дуері.

— Ви потрапили сюди через Анґелус, так. Але цей шлях для кожного мандрівника годиться лиш раз. — Ангел високо підняв свого келиха й подивився на його світло. — Пийте обережно, — порадив він. — Воно вельми міцне. — Він сів за стіл між Ричардом і Дуері. — Коли хтось куштує його, — мрійливо сказав він, — я люблю уявляти, що він насправді куштує сонячне світло минулих днів. — Він підняв свого келиха: — Тост: за минулу красу.

— За минулу красу, — дуетом повторили Ричард і Дуері. А тоді, трохи обережно, вони спробували вино, не п'ючи, а присьорбуючи його.

— Воно дивовижне, — сказала Дуері.

— Так і є, — погодився Ричард. — А я думав, що старі вина перетворюються на оцет, якщо контактують з повітрям.

Ангел похитав головою.

— Тільки не це. Все залежить від сорту винограду й місця, де він росте. На жаль, цей сорт згинув навіки, коли весь виноградник зник під хвилями.

— Це якісь чари, — сказала Дуері, припиваючи рідке світло. — Ніколи не куштувала нічого подібного.

— І не скуштуєш, — сказав Ізлінтон. — Бо вина з Атлантиди більше немає.

Десь всередині Ричарда тихенький розважливий голосочок зазначив, що Атлантиди ніколи не існувало, а тоді, набравшись хоробрості, продовжив думкою про те, що ангелів теж не існує, і, коли вже про це зайшла мова, більша частина того, що з ним сталося за кілька днів, теж неможлива. Ричард не звертав на нього уваги. Він незграбно й поволі вчився довіряти інстинктам і усвідомлювати, що найпростіші й найпевніші пояснення побаченого й пережитого — це ті, які йому давалися, не зважаючи на всю їх малоймовірність. Він розкрив рота й ще раз відпив вина. Йому від цього стало весело й подумалося про небеса, ширші й блакитніші за будь-які з тих, що він коли-небудь бачив, про велетенське золоте сонце, що висіло в небі, про все простіше й молодше за світ, який він знав.

Ліворуч від них плескотів водоспад. Чиста вода стікала з каменів і збиралася у видовбаному резервуарі. Праворуч між двома залізними колонами стояли двері, зроблені з полірованого кременю, оправленого майже чорним металом.

— Ви справді стверджуєте що ви ангел? — спитав Ричард. — Тобто, справді зустрічалися з Богом і все таке?

Ізлінтон терпляче всміхнувся.

— Я нічого не стверджую, Ричарде, — сказав він. — Але я справді ангел.

— Ви робите нам честь, — сказала Дуері.

— Ні. Це ви зробили мені неабияку честь, прийшовши сюди. Твій батько був хорошою людиною, Дуері, і моїм другом. Мене глибоко засмутила його смерть.

— Він сказав… У своєму записнику… сказав, щоб я прийшла до вас. Сказав, що я можу вам вірити.

— Я лиш сподіваюся, що зможу бути гідним цієї довіри, — ангел відпив вина. — Спідній Лондон є другим містом із тих, що коли-небудь були мені небайдужі. Перше затонуло у хвилях, і я не міг нічого вдіяти, щоб завадити цьому. Я знаю, що таке біль і втрата. Я співчуваю тобі. Про що б ти хотіла дізнатися?

Дуері помовчала.

— Моя родина… їх убили Круп і Вандемар. Але… хто це замовив? Я хочу… Я хочу знати навіщо.