Старо-світські батюшки та матушки
- Автор: Левицкий Иван Семенович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури "Дніпро"
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Старо-світські батюшки та матушки». Краткое содержание книги:
Казанцев заряджував танцями: після кадрилі завів рондо, правував по-французькій, хоч його, само по собі, ніхто не розумів, і причарував усіх богуславських паній та паннів. Офіцери поводились делікатно, обходились з товариством просто, не вдавались в столичну пиху, жартували, говорили дамам компліменти з легким насміхом, котрі вони приймали за щиру правду. Матері повбирали своїх дочок, як ляльок,– кожна сподівалась залучити женихів для дочок. Але молоді офіцери найбільше увивались коло Олесі: вона була сміливіша й веселіша од усіх і танцювала краще од усіх.
– Як вам сподобався наш вечір, наше товариство? Мабуть, будете навпісля сміятись з нас,– спитала Олеся тихо в Казанцева.
– Ох, борони боже! З кого, з кого, а вже з вас не доведеться мені сміятись,– сказав Казанцев, скоса поглядаючи на тонку Олеси-ну шию.
– От вже й зараз таки смієтесь з мене! Хіба ж пак тут нема кращих од мене? – попросту спитала Олеся.
– Од вас, мадам, трудно знайти кращих і деінде,– зашепотів Казанцев трохи не над самим Олесиним вухом.
Він ледве вдержався, щоб не вхопити її за талію й поцілувати в маленьке вухо.
– В вас чудове маленьке вушко,– ще тихіше промовив Казанцев,– якби не при людях, то я б вас поцілував у вушко,
Олеся зареготалась од радості на всю світлицю.
– Я не знала, що ви такий...– тихо сказала Олеся.
– В вас гарненька кругленька талія.– ще тихіше промовив Казанцев.
– Ви, очевидячки, смієтесь з мене; бачили ж ви кращі талії та вуха в Петербурзі,– ще тихіше обізвалась Олеся.
– Я вам скажу, і в Петербурзі таких мало,– сказав Казанцев.
Олеся прийшла до одчиненого вікна й поклала руку на одвірок. Маленька повненька рука забіліла на темному одвіркові, як мра-мор; золоті персні блищали м'яким світом. Казанцев став поруч з Олесею й з жадобою пантрував на білу ручку.
– Яка в вас чудова ручка! Я вас поцілую в ручку,– сказав Казанцев, заступивши вікно й поклавши свою долоню на її руку.
Олеся ледве примітно повела очима назад.
Під вікнами, серед чорної ночі, блищала сливе фантастична картина. Сяли блискучі труби,– оркестр грав якусь арію.
Олеся ледве чула музику; вона тільки почувала гарячу долоню на своїй руці й скоса роздивлялась на гладенький матовий лоб Казанцева, обрамований збитими чорними кучерями, та на чудові чорні брови, під котрими горіли дві іскри в темних очах. Гаряча рука, дужий гук музики страшенно дратували її напружені нерви, хвилями збурювали кров,– вона ледве вдержалась, щоб не кинутись на шию Казанцеву, не вп'ястись п'явкою устами в його чудові брови.
– Розкажіть мені за Петербург, які там люди, звичаї, які там доми та бали,– спитала Олеся.
– О, в нас, в Петербурзі, такі дива, за які в казках розказують: в нас зали всі в золоті, дзеркала од помосту до стелі і навіть на стелі; в нас на балах заразом танцює по сто пар, а грає по п'ять оркестрів на хорах.
– Хіба ж у ваших залах і хори є, неначе в церквах?
– Аякже! хори кругом усієї зали, а над хорами ще другі хори, такі заввишки сливе, як Лаврська дзвіниця. Звідтіля дивиться та публіка, що не танцює, баби, діди та всяка нечисть. Наші дами просто при людях обнімаються й цілуються з кавалерами при фантах, в іграшках.
– Невже! – крикнула Олеся, обернувши до його лице.
– Їй-богу, правду кажу,– цілуються: є такий французький танець – як скомандує один, то всі дами кидаються на шию своїм кавалерам та цмок їх у губи! – сказав Казанцев.
Олеся трохи не підскочила,– їй страх як схотілося погуляти на таких вольних балах, одначе вона не зовсім пойняла віри тому.
– Ви, певно, жартуєте, мабуть, глузуєте над нами, селянами.
– Їй-богу, мадам, не жартую! На те в нас столиця. Наші дами не такі благочестиві, як ваші,– самі ходять в гостиниці та в трахтирі з ким хотять, їдять, п'ють, з паничами обнімаються; наші дами хилять вино й навіть лікери незгірше нас.