Не вбивай
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #2
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Не вбивай». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
Повiсть «Не вбивай» присвячена подiям, якi зумовили страту Кочубея та Iскри.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
— Краще пізно, як ніколи, — відповів Горленко.
— А що ж наші жінки й діти? — спитав Апостол. — Як ми їх оставимо на помсту москалям?
Горленко задумався.
— Треба буде і їх покликати до себе. Перейдемо разом, а як ні, то й залишити в якомусь городі, подальше від воєнного пожару. Та об тім ми ще побалакаємо з Іваном Степановичем. Він голова.
— Авжеж, що не хвіст, такий, як Кочубей.
— Гей-гей, Кочубей! — промовив Горленко і зітхнув.
— Такий богатир, такий пан і під кнут спину наставив.
— Бо дурний. Жінці потурав.
— Жінку люби, та ум не губи.
— Отож і я кажу!
Підступив до них Орлик.
— Цитьте, не мішайте генеральному обозному, хай пише.
— Я вже написав, — озвався Ломиковський.
— Так прочитай вашець, — відповів Апостол.
— Хай Орлик прочитає.
— Ні, ні, хто писав, той хай читає. Не всякий його письмо розбере.
Ломиковський читав. Зараз по першому реченню його спинили. Письмо починалося звичайною формою: «Ихъ царского преосвътлого величества войска Запорозкаго генеральніи старшины и полковники...»
— Так не можна, — казав Апостол. — Тут діло не про царя, а про нас і гетьмана.
— Про Україну, — додав Орлик.
— Пиши: «Наш ясновельможний і вельми ласкавий пане гетьмане і добродію»...
Довго перепилися, заки справили письмо від початку до самого кінця.
— Прочитай ще раз ab ovo, — домагався Апостол.
Ломиковський насилу прочитав сильно посправлюваний і почерканий концепт.
— Що предложивши, зичим вашей ясновельможності доброго здоровля, — кінчив.
— Ні, так не йде! — завважив Горленко. — Краще пиши:
«Що предложивши, наше вірно прихильнеє вашій ясновельможності засилаємо поздоровленіє».
— І так ні, — противився Зеленський, котрий довго мовчав, ніби з останніми сумнівами боровся. — На мою гадку, ось як слід написати: «Сіє докладаєм, не тільки радячи, але і велиці просячи, жеби старшій над нашим войском козацким будучії не рознилися для своїх приват мислями своїми і один над другого чести своєї не приносили, але спольною братерскою вяжучися любов'ю, щирим совітом діло тоє Боже, великеє вкупі з регіментарем, паном гетьманом своїм орудували, котрому доброго і довготрівалого здоровля і щасливого во всем поведенія заживати зичим і Господу Богу Оного в сохраненіє своє особенноє із глибини душ наших щире йому вдячних поручаєм».
Перечилися за чергу в підписах, аж і вирішили, щоб підписувати поазбучно.
Підписали.
— Фу! Та й утомився! — сказав Апостол, передаючи Горленкові перо. — Аз, буки, віди, глаголь... так, це на тебе черга.
— А тепер, хай писар гарно начисто перепише. Орлик не згоджувався. Хто начорно концептував, хай і начисто пише.
— Ей, Орлику! — накивував йому пальцем Апостол. — Щось ти мені нині дуже від усього відпрошуєшся. Чи не маєш ти, мосьпане, яких задних гадок і інтенцій?
— Я?
— Ти, Орлику, ти.
— От і вигадав миргородський полковник.
— Уважай!
Ломиковський переписав на повному листі паперу, і старшини підписали вдруге.
— Це для Івана Степановича, а чорновик хай Ломиковський для всякої безпеки сховає. На ньому теж наші імена стоять.
Розійшлися.
ПІДДАВСЯ
Гетьман слухав, як гуторили старшини. Знав, що і як вони напишуть. Не важне. Важне, щоб написали. Хоче мати доказ у руці, що не самовільно поступив, а пішов за їхнім бажанням. Бог вість, як діло скінчиться, не завадить обезпечити себе.
Переговори з Карлом припинив був на деякий час. Через доноси Кочубея. Погано діло тоді стояло. Добре, що вдалось перехитрити царя. Потерпить Кочубей.
І гетьманові гадки пішли шляхами, до Батурина, Диканьки, до Ковалівки.
Пригадав собі своє довголітнє товаришування з Василем
Леонтійовичем, як жива явилася перед ним Любов Федорівна, побачив Мотрю... Мотре, сонце моє!..
Як недавно це було, а як далеко відійшло від нього! Мотря не його, а Чуйкевичева дружина. Видно, так Бог хотів. Не жалує того, що в Бахмачі було. Передвечірнє сонце, осінній погідний день. Боже ти мій! Яка благодать — гарна й умна людина!..
Ні злості, ні помсти не почував у свойому серці. Хотів, щоб Мотря щасливою була. Але чи буде? Ось і тепер яка чорна хмара надвигається на її небо. Батька цар покарає. Як не дістав Мазепи, мусить Кочубея скарати. Цар Петро нічого безкарно не пускає. Маєстат свій не тільки силою і умом підтримує, а й страхом. При помочі страху все в своїх руках держить. Деспот. Тільки хитрощами можна поборювати його. Цар Кочубея скарає на горло. Мазепі ніяк ратувати його. Або Кочубей, або діло. Діло від Кочубея важніше. Діло найважніше з усього. Для діла кожда жертва добра. Треба робити діло...