Вулиця Без світання
- Автор: Усиченко Юрій Іванович
- Год: 1958
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Вулиця Без світання». Краткое содержание книги:
Цінний документ вперто шукає іноземна розвідка. Працівники радянських органів безпеки довідуються про це. Перед ними поставлено завдання — не тільки знайти список зрадників батьківщини, але й піймати ворога, закинутого на нашу територію. Розпочинається запекла боротьба, сповнена різних несподіванок і небезпечних пригод, про які читач дізнається, прочитавши цю повість.
— У вас тут не дуже комфортабельно, — кинув Павлюк.
— Зате безпечно, — відповів Тимошков. — Звідси кілька виходів. Один з них — колишня каналізаційна труба — дуже надійний. Спустившись у цю трубу, можна вийти аж у сусідньому кварталі. Взяти мене тут неможливо.
— Вас і так не розшукають у цих руїнах, хіба що з літака, — знизав плечем Павлюк.
Тимошков притишив голос. Неголене, пом'яте обличчя його, витяглося:
— Мені здається, що за мною стежать. Я зовсім втратив спокій…
Павлюк здригнувся, машинально сунув руку в кишеню, намацав пістолет. Спохватився, іронічно промовив:
— Якби за вами стежили, ви були б не тут, а з Силаєвим і Капровим. До речі, за що їх арештували?
— Не знаю, їх забрали зовсім несподівано. Певно, за спекуляцію. Я казав, що пора припинити, але вони зовсім осатаніли від пожадливості.
— Кепська справа. Ну та чорт з ними. Вони все одно мало що знають,
— Про вас не знають, ви — «загиблий Томас Блеквуд». А мене шукають, неодмінно шукають,
— Та вже, певно, не забудуть, — згодився Павлюк. — Ну, так що ж робитимемо далі? Я не хотів звертатися до вас, але довелось. Більше йти нікуди.
— Розумію, робитимемо те, що збиралися. Пароплав за нами, як умовлено, прийде лише наприкінці місяця. Акваланги я встиг сховати. Вони в повній цілості. Тепер нам треба узнати, коли в грот прибуде «Генерал Грант» і біля якого причалу ошвартується. Уночі ми підберемося до нього під водою. З борту пароплава, з боку моря, щоночі спеціально для нас спускатимуть канат.
Павлюк кивнув.
— Доведеться вдень ходити виглядати пароплав. Це робитимете ви.
— Я?! — на обличчі Тимошкова з'явилася ущиплива посмішка. — А ви відпочиватимете в цілковитій безпеці? Знайшли дурня! Це ви підете до пароплава. Вас тут не шукають, ви можете в будь-який час з'являтися на вулицях!
Тон його був настільки рішучий, що Павлюк здався.
— Ну добре, хай вам чорт!
— По продукти теж ходитимете ви, — категоричним тоном додав Тимошков.
Павлюк зрозумів, що заперечувати марно. Постійний страх перед арештом довів Тимошкова до краю. Він боявся всього, навіть власної тіні.
«Загалом він має рацію, — подумав Павлюк. — Ніхто не знає, що я тут».
XIX. СПИСОК ЗРАДНИКІВ
Це нагадувало гру в шахи. З тією різницею, що невірний хід у цій «грі» міг коштувати життя. Сам по собі арешт Павлюка особливих труднощів не становив. Але Грицай був певен, що документа злочинець з собою не носить, і схопити ворога — ще не означає добути список. А саме список, який допоміг би викрити не один десяток шпигунів у рясах, список, який відкрив би очі тисячам і тисячам щиро віруючих людей на діяння «святої церкви», лишався головною метою операції. Треба було вибрати такий момент для арешту ворога, щоб цінний документ був при ньому. Причому зробити це зненацька — Грицай побоювався якого-небудь трюку з боку злочинця.
Грицай і Воробйов провели немало годин разом, викурили не одну пачку цигарок і, нарешті, дійшли до спільного рішення…
… Надвечір Павлюк повертався з базару, куди ходив по продукти для себе і Тимошкова. Він купив усе потрібне, благополучно дістався до руїн і шмигнув у них. Раптом перед ним з'явився той, кого він найменше сподівався зустріти, — Дем'янко.
Завжди пам'ятаючи про небезпеку, Павлюк схопився за пістолет. Не виймаючи зброї з кишені, навів дуло на Дем'янка.
— Ви? — спитав приголомшено. — Ви?
— Я, — похмуро відповів Дем'янко. — Киньте пістолет, нічого поганого я вам не зроблю.
Тут тільки Павлюк помітив, що ліва рука Дем'янка висить на перев'язі. Молодий чоловік схуд, зблід і мав ще більш виснажливий вигляд, ніж тоді, коли вони вперше зустрілися в мансарді.
— Як ви сюди погранили? — стривожено запитав Павлюк, опустивши зброю. Проте руки з кишені не вийняв.
— Двічі проводив вас з базару, а сьогодні вирішив зустріти тут. Що не кажіть — спокійніше, — як і раніше, похмуро й грубо відповів Дем'янко.
— О, чорт! А чому на базарі? І чого це раптом ви в Енську?
— Про Енськ ви мені сказали, я не дурень, запам'ятав. А чого на базарі вас шукав? Де ж вас шукати ще? Продуктів у крамницях ми з вами не купуємо, продовольчих карток у нас немає.
— А коли б я не сам ходив, а когось іншого на базар посилав?
— І про це думав. Тоді мені одне — пропадати… Слухайте, нам треба поговорити.
— Про що?
— Багато про що.
Павлюк гарячково думав. «Триматися з Дем'янком треба обережно, відштовхувати його не можна: невідомо, що він зробить, коли йому звеліти забиратися під три чорти. Треба поки що зберігати видимість дружби».