Україна у революційну добу. Рік 1919

Багато в чому перегукується з підходами В. Винниченка до проблеми, що розглядається, й підхід П. Христюка. Однак у його творі є й низка оригінальних відмінностей, у тому числі й методо логічного характеру, обминути які було б несправедливо.

П. Христюк, як і всі інші автори лівої і лівоцентристської орієнтації, висловлює переконання, що єврейська демократія в цілому прихильно ставилася до національно-визвольної боротьби українського народу. Комуністичні радянські єврейські партії підтримували українських комуністів у їхніх прагненнях. Праві й помірковані єврейські партії (соціалістичні, меншовицького зразка) підтримували Директорію в її боротьбі з великодержавниками, в тому числі й з більшовиками, і з радянським урядом України.

Однак і П. Христюк не може не визнати певних проблем у відносинах між українцями і євреями і намагається знайти власне пояснення їхніх причин.

«Коли з боку єврейської демократії і виявлялась часом немовби загальна неприхильність до Уряду УНР, то завше тільки внаслідок погромів, від яких правительство УНР не в силі було гарантувати єврейське населення, — зауважує історик. — Давня ворожість деяких груп українського населення до «жида», — ворожість (що виростала на ґрунті соціяльно-економичних відносин і підтримувалась політикою старого царського режиму) під впливом злочинної агітації реакційних елементів (від яких не могла увільнитись українська республиканська армія) вибухала в обставинах горожанської війни в формі погромів єврейського населення. Та обставина, що склад Армії УНР постійно мінявся, що армія раз у раз переходила з місця на місце, що вона була дуже часто голодна і завше в своїй більшости обірвана та боса, що в армії служило багацько старих реакційних старшин, — все це не давало правительству УНР можливостей виховати армію чи хоч ввести в ній потрібну карність, яка гарантувала населенню непричастність армії до погромних ексцесів. Зрештою, все це добре розуміла й єврейська демократія, і через це та її частина, яка, по своїм клясово-економичним інтересам чи соціяльно- політичним переконанням, була споріднена з тими українськими групами, які творили УНР, ніколи не одмовляла в прихильности і підмозі українському республиканському правительству, вгамовуючи в собі гірке почуття заподіяної погромами кривди, обурення, гніву»[500].

Разом із тим П. Христюк не виділяє єврейську проблему, антисемітські ексцеси у щось осібне, самодостатнє. Навпаки, вони розглядаються у контексті загальної політики Директорії з усіма зазначеними вище її недосконалостями і вадами.

Так, єврейські погроми за Директорії аналізуються в одній площині з терором проти робітників-росіян і робітників узагалі (як відомо, переважно неукраїнців). Виявом і продовженням цієї політики було те, що «в Житомирі і Бердичеві, Черкасах, Смілі та і в інших містах військо Директорії під проводом бувших гетьманців чинило організовані єврейські погроми, що на Чернігівщині тероризував населення «отаман» Ангел а на Волині невтомно «різав жидів» отаман Козир-Зірка»[501].

Тому П. Христюк вміщує досить великий за обсягом витяг із статті «Робітничої газети» про три безглузді й дикі розгроми Бюро професійних спілок м. Києва, а за ним подає цитату з відозви «Центрального Комітету допомоги потерпівшим від погромів», оголошеної в другій половині січня 1919 р. (хронологічно повідомлення з «Робітничої газети» майже збігається з останнім документом).

Там само подається й інформація з тієї ж таки «Робітничої газети» від 12 січня 1919 р. щодо протестів українських соціал-демократів м. Кам'янця проти розгромів місцевих робітничих клубів, один з яких працював під керівництвом партії «Поалей-Ціон»[502].

Як П. Христюк нещадно критикує Директорію за її антиробітничу політику взагалі, так само він не змінює підходів, тональності оцінок і у випадках з єврейськими погромами: «Ця погромна хвиля, — наголошує він, — лягає тяжким пятном на Директоріянсько-Вин- ниченківське правління, і не через те, що немовби правлячі кола хотіли тих погромів; навпаки — Директорія і Уряд протестували проти погромів, асігновували деякі кошти на допомогу жертвам погромів, уважно вислухували безконечні доклади, скарги та прохання міністра єврейських справ (до якого, до речи, стала в опозицію майже вся єврейська демократія), захожувались організовувати спеціяльні слідчі комісії з представників соціялістичних партій для викриття і покарання винних. Але всі ці заходи не досягали своєї мети навіть в найменшій мірі. В дійсности ні один отаман-погромник не був покараний; у війську не було поведено відповідної агітації, бо взагалі всяка агітація серед військових була заборонена; в той же час реакційним курсом політики Директорії була унеможливлена організація і робота рад робітничих та селянських депутатів, які єдині, як органи організованої демократії і влади на місцях, могли успішно повести спочатку оборону єврейського населення від погромів, а потім і боротьбу з отаманами-погромщиками. От в цьому загально-реакційному курсові політики Директорії на місцях, в її одірваности від революційного селянства і робітництва, в її прекло- ненню перед розгнузданою «отаманською силою», в «січовицькому» напрямку її політики (в чому признався і сам В. Винниченко на VI Конгресі УСДРП, заявивши, що в конечнім результаті воля Осадного Корпусу для нього найвищий і найсвятіший закон) витворився ґрунт для погромів, і полягала причина безсилля Директорії»1.