![Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/8/9/7/5/sine-yabluko-dlya-ilonki-noveli-ta-povist-download.jpg)
Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість]
- Автор: Пономаренко Любов
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-228-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість]». Краткое содержание книги:
Бурчак був для мене таїною. Сідала на повалене дерево черемхи, дивилася, як мілка прозора вода дзвенить між корінням дерев, як у ній ворушаться торішні грушки, листя, галузки дерев. Біля бурчака жила тонка сіро-коричнева гадюка з білою короною на голові. Вона прилазила до мене, я брала її в пелену, гладила холодну шорстку спину й розмовляла з нею, називаючи «моя маленька гусінь». Гадюка завмирала, скрутившись кільцем, Їй було тепло і нестрашно. Одного разу забрала її додому, притримуючи пелену двома руками. Коли бабуся побачила, що в пелені, вона скрикнула і зблідла. Гадюка впала на траву, а потім зашипіла, піднялася у півзросту і стала на порозі. Я й сама злякалася, відтоді на все життя залишився в мене острах перед усім, що повзе і звивається. Бабуся взяла мене за руку і сумно сказала:
— Погано, коли на порозі стає медянка. Можна втратити дім.
Моя перша хата була біленька, смішлива, як дівчина. На покуті за іконами синіли сокирки й волошки. Перед іконами висіла лампадка, яку бабуся запалювала тільки на свята. У хаті пахло квітками, сухими травами і нехворощю.
Мені здавалося: коли зачиниш двері на защіпку, ніхто вже не заподіє тобі зла і ти захищена від усього світу.
А одного вечора до нас прийшов бригадир, дядько Грицько, не кричав і не злився, як бувало раніше. Батько, побачивши його дивний настрій, запитав, чи можна притягти з лісу гілок, бо нічим у печі прокурить, а ночами ще холодно.
— Не потрібні тобі дрова, — кашлянув бригадир, — укрупнення йде, всі будуть до села перебиратись.
— Як, чому, коли? — сполошилися мати й бабуся.
— Я так думаю, — вів своє бригадир, — нас тут все одно не залишать. Хутір ліквідується. Треба всім знятися з місця і гуртом зачепитися в селі, на одному кутку.
Пам’ятаю, як розкривали нашу хату і стогнало залізо, ударяючись об землю. Як на підводі перевозили в село подушки, одяг, ступу. Як плакала в останню хутірську ніч мати, жаліла дворища, сад і ліс. Як вона нав’язала оберемок нехворощі, щоб забрати з собою, але оберемок не вмістився. І як я прощалася з бурчаком, розмовляла з деревами, викликала гадюку, але вона, мабуть, образившись за колишній страх, так до мене і не вийшла.
Повернулася до роботи після тривалої відпустки з твердим наміром почати заробляти гроші. Редакція вирувала, шумувала. Блимали комп’ютери, шаруділи сторінки, коридором метався черговий випусковий. В моєму кабінеті на вікні лежала гора листів, які приносили і складали з усіх відділів. Перспективні теми розібрані, серед тих конвертів здебільшого пенсіонерські скарги: несправедливе розпаювання землі, відключення радіоточок. Мені украй треба було б розкрутити виграшну тему, щоб завестися і підняти професійний адреналін. Для цього — проникнути в редакторський кабінет, виставити ідею, як точку опори. Але сьогодні не той день. І сьогодні Зазора не в дусі.
Надумала вислизнути на чорний хід і податися в місто, але перед самими дверима почула голос із того боку коридора:
— Зайдіть-но до мене!
Відчувши на смак невдачу, я навіть не змогла повернутися. Просто зупинилася і стояла обличчям до дверей, немов перевіряючи в сумці наявність фотоапарата і диктофона.
Якщо бувають на світі якісь огидні слова, що їх ніколи не хотіла б чути, то це саме ті, коли редактор повертає з коридора і пропонує зайти до нього. Треба додати — у шефа ніс чимось нагадує модельний дамський черевик, який перевернули підбором догори. Його нинішнє викання і звернення на повне ім’я не обіцяє нічого святкового. Двері скриплять, немов опираються, редактор возсідає на трон і витримує паузу.
— Сподіваюся ви облаштувались на новому місці? Вистачило відпустки?
Мовчу, киваю, не нариваюся, бо знаю характер шефа — після такої прелюдії почнуться нарікання, виставлення перспективи і завалювання роботою.
— Знаєте, що за останні півроку ми втратили кілька позицій (далі йшла нудна констатація цифр і фактів). Ви тепер зі свіжою головою і, сподіваюся, свіжими ідеями (скотилася пауза, яку він витримав, порившись у настільному календарі). Так от, беріться за критику.
— Це не моє, сто разів говорила!
— Це все наше. Чи ви вважаєте, що…
Я хотіла йому розповісти про свою ідею, але редактор все одно її не почув би. Ідея була в тому, щоб відкрити в редакції прес-пункт. Цей пункт або прес-агенство могло б зосередити всю найважливішу інформацію за останні роки. Оскільки в обласних газетах вже не хочуть витрачатися на власкорів, то ми б могли надавати їм послуги, приторговуючи новинами. Наші колеги досі потайки здирають у нас інформації, перефразовують їх і сунуть на шпальти. Корпункт потребував би журналіста і юриста, якого можна винаймати для відлякування інформаційних злодіїв. Не знаю, чи згодився б на це редактор, адже міськрайонна газета, як дворняга, стоїть перед усіма на задніх лапках. А редактори обласних газет використовують наші сторінки, як їм зручно. Зате на засіданнях медіа-клубу серед «свіжих» районок називають і нашу. Яке щастя, можна розчулитися до сліз!