Зірка для тебе

Зоряна розчаровано дивилася на телефон у своїй правій руці, ліву тримав батько, наче то телефон, а не щойно почуте було виною всіх бід.

— Вона повернеться, правда, повернеться?! — запитувала чи запевняла себе Зоряна.

Сум, розгубленість взяли її в полон. Батькові не легшало. Пригадала слова лікаря про позитивні емоції для хворого. Мовляв, щоб знову не взявся за старе, бо ж алкоголізм фактично не лікується. Загострення може настати за місяць, може за рік, може за десять, а може й зараз… А пацієнту це не потрібно, бо ампутовані ноги, реабілітаційний період, інтенсивна терапія. Вона втомилася і від тих мудрих слів лікаря, і від запаху лікарняних палат, і від відчаю, що застряг, мов скалка, в голові.

Коли виходила з палати, побачила сумну та збентежену медсестру пані Клару під дверима. Жінка відвела вологі очі вбік. Вона, очевидно, все чула і вже жаліла всіма фібрами душі її батька. Навіть батько, інвалід та діабетик, був комусь потрібний. І хай, може, з Кларою у нього все складеться. Людина мусить бути комусь потрібною, щоб жити.

Тато розповідав, що чоловік Клари помер три роки тому. Просто хворе серце і просто інфаркт. А тепер син із невісткою вижили жінку з дому, і вона мешкає у лікарні. Добра душа, завідувач, дозволив тимчасово пожити в комірчині.

Інколи Зоряні здавалося, що батько і пані Клара навіть схожі між собою. Дивне відчуття. Схоже, ті двоє знайшли одне одного. А вона? Кому вона потрібна? Після лікарні поїхала не додому, а до тітоньки Калини на могилу. Купила хризантеми, вони пахли осінню та смутком. На сільському цвинтарі тиша. Могилка тітоньки доглянута. Зоряна частенько навідується. Сидить отак, обійнявши руками хрест, і плаче, інколи говорить, питає поради, іноді просто мовчить. Кинулася до могили, обвила її руками:

— Ох, тітонько, золота моя людино! Де ж той справжній, що я його зірка? Нікому я у тому світі не потрібна, навіть матері.

Хтозна, скільки отак просиділа, тільки із заціпеніння вивів її телефонний дзвінок. Телефонувала Лєрка. Запрошувала на дискотеку: там будуть молоді багаті хлопці, її теперішній грошовитий залицяльник просив привести для друга симпатичну колежанку. А Зоряна і є симпатична. Посміхнулася гірко та відмовилася, посилаючись на хворого батька. Розповідати Лєрці про матір не мала сили. Чекала на ще один дзвінок від Василя Григоровича. Він телефонував щодня, розпитував — чи здорова, як справи у батька, чи потрібна ще якась допомога від нього. Зоряна безупинно дякувала та, постійно згадуючи Лєрчині застороги, тримала з чоловіком дистанцію. Так, вона була безмежно вдячна за батька, за вирішення питання з квартирою. Згадувала, з яким жахом та навіть приреченістю на початку вона ждала моменту, коли Василь Григорович змусить платити «за послуги». Знала, чим доведеться. Але минув місяць, другий, третій добігав кінця, а чоловік навіть не натякав. Натомість раз на тиждень у суботу чи в неділю він «випадково» заїжджав у лікарню до приятеля, лікаря Павлуші, та зустрічав там Зоряну. Запрошував її в ресторан пообідати з ним. Вона погоджувалася. Сідали в його машину, де на неї вже чекав розкішний букет червоних троянд (сімнадцять штук — то закон) та невеличкий пакуночок. Вона пригадує, як уперше з острахом взяла подарунок до рук, навіявши собі різного. Але там виявилася просто книжка. Василь Григорович знав, що Зоряна мріє стати бібліотекарем, і завжди вгадував із подарунком: Маркес, Кафка, Борхес, Рільке, Булгаков, Підмогильний, Стус…