На уходах
- Автор: Чайковський Андрiй Якович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: "Піраміда"
- ISBN: 966-8522-84-2
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «На уходах». Краткое содержание книги:
Андрій Чайковський (1857–1935) видатний український письменник, автор багатьох історичних романів та повістей, серед яких значне місце займають пригодницькі повісті про козаків адресовані юному читачеві. Козацькі пригоди, бої з татарами заворожують сучасного читача чудовим знанням давнього побуту та історичних реалій.
До цього видання увійшли захоплюючі повісті «На уходах», «Віддячився» та «З татарської неволі», у яких молоді хлопці стають справжніми козаками, пройшовши неабиякі випробування та побувавши у козацьких походах.
Люди роздягалися догола і бродили в болоті та грязюці по коліна.
Для нічлігів і відпочинку вишукували горбовини, не раз кілька днів мусили перестояти на одному місці, поки води не поспливали та сонце землі не підсушило. Через ті перешкоди дорога протяглася так довго, що й рахунок дням забули. Та вже, як степ просох, поспішали щосили.
Тарас непокоївся, що за той довгий час у Тарасівці могло щось статися. І вже здавалося, що недалеко їм їхати, як трапилася нова перешкода, яка їх зупинила.
Сонце заходило криваво. Запорожець віщував з цього велику бурю, і то незадовго. Люди були цьому не раді.
Здавалося всім, що ось-ось доб’ються до свого села, а тут треба буде знову дорогу припинити.
І справді над ранком насунули густі хмари, зірвався сильний вітер. Синьо-чорні хмари клубочилися, наче їх хто великим макогоном мішав. Зараз дуже похолодніло.
Валка спинилася. Вози з’їхались у чотирикутник. Коней позаганяли всередину і поприпинали до возів. Люди повлазили під полотно. Ударив страшний грім, пішов гуркіт по широкому степу. Люди почали хреститися та промовляти молитву. Потім ще кілька разів ударив грім, злившись в один страшенний пекельний гук, — слова не було чути. Відтак зірвався вихор. Хвиля вихру гналася степом, виривала траву, розкидала її на всі боки. Шарпала і рвала плахти на юзах.
А при тому вихор видавав з себе страшні голоси. Там ніби вили тисячі вовків, ревли тисячі сердитих турів, свистали якісь дивовижні велетенські сопілки, грали величезні сурми.
Люди прилягли на возах і держалися драбин, бо вихор підносив їх угору, і, здавалося, геть змете.
Нарешті хлинув дощ. Та це не був дощ, а наче грубі водяні шнурки, що зв’язували густі хмари з землею. На якому возі зірвало плахту, то все промокло до дна. Коні збилися вкупу, похиливши голови, і дрижали всім тілом.
Тривало так трохи не півгодини. Людям здавалося, що Господь новим потопом землю карає.
Аж відразу прошумів вихор, погнався світами інших людей лякати. Лише деколи повіяло легеньким вітерцем. І дощ перестав. Люди зітхнули з полегшенням. Коні струшували з себе воду.
Погнав вітер хмари геть. Спершу повисувалися на небі голубі плями з-поміж хмар, згодом вони щораз більшали, аж показалося ясне животворне сонце. Воно почало все дужче пригрівати. Промоклі люди роздягалися догола і сушили мокру одежу.
Тарас оглядав вози. На щастя, полотно, яким прикривали селітру і сіль, було цілим. Сонце підійшло вже високо.
Уходники розклали вогонь і почали варити обід.
Було геть пополудні, як пустились в дорогу. Надвечір добралися до своєї річки Висуня і тут заночували. Відтепер вставали дуже рано та й ішли, поки сонце добре не припекло.
Після обіду мандрували до пізньої ночі.
XXII
В селі вже почали непокоїтися за долю своїх людей.
Тарас обіцяв за чотири тижні вернутися, а вже шість минуло, і про них нічого не чути. Вже і сінокоси минули, а їх немає.
Може, яке нещастя скоїлося? Може, вороги в полон забрали? Журавель після чотирьох тижнів посилав вершників у той бік, звідкіля їх сподівалися, та все даремно.
Аж на сьомому тижні примчав козак з доброю вісткою, що всі здорові вертаються.
— А везуть гармату? — питає Журавель.
— Якось я не придивився, — сказав козак, — я рад був, що їх побачив.
Від тої вістки заворушився народ в селі, бо кожний був цікавий побачити гармату. Аж тепер було б безпечно від татар. Нікому не хотілося виходити в поле, кожне хотіло привітати тих, що повертаються. Тож коли валка наближалася, всі тарасівчани вийшли за ворота. Привітанням та запитанням не було кінця.
— Привіз, Тарасе, гармату? — спитав Журавель.
— Не привіз, батьку, та до неї добре придивився, ми собі самі таку штуку зробимо, побачите. Зате привезли ми черкаського запорожця, що вміє порох робити, і по це одне варто було їхати. А що тут чувати?
— У нас гаразд. Татарва не показувалася, сіно вже в копицях, лише звезти б.
Тарас пішов додому, привітався з сім’єю, почав роздавати гостинці. Не забув ні про кого. Навіть вірному Гривкові дістався великий білий колач. А вже вірний Гривко страх як тішився паном. Скавулів з радості і спинався йому на груди, щоб хоч раз лизнути по обличчі.
— Погано я зробив, мій дорогий Гривку, — сказав Тарас, — що не забрав тебе з собою, був би мені не раз допоміг у дорозі.
Найбільше радувало Тараса те, що коли в’їжджав у ворота, помітив Трохима, що сидів на призьбі і грівся на сонці. Значить, його любий побратим видужав.