Моряк з «Дианы»
- Автор: Северов Петро
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ф. Гавриш
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Моряк з «Дианы»». Краткое содержание книги:
Цікавий і багатогранний життєвий шлях Головніна.
В багатьох країнах і морях побував відважний мандрівник, багато різних пригод зазнав він: ще юнаком брав участь у морських баталіях, бився з піратами поблизу берегів Іспанії, тщав на своєму кораблі з англійського полону…
Не можна без хвилювання читати, як підступно, по-розбійницьки, японські самураї захопили в полон Головніна та його супутників з екіпажу корабля «Диана», як мужньо переживали російські моряки роки свого полону…
Книга від початку й до кінця читається з непослабним інтересом. Разом з героями твору переживає їх успіхи та невдачі й читач.
— Спасибі за дружбу, Михайле, а тільки і вірність, і дружба не повинні привести нас до спільної біди. Я не з розпачу, ні, я обдумано це все кажу: ви зможете ще втекти, а мені на цей бескид однаково не вилізти.
— Тоді і я залишусь, — зітхнувши, рішуче вимовив Шкаєв. — Без вас я далі не піду.
— Ти хочеш повернутися в полон?
— Я теж битимусь до останнього подиху. Нехай уб’ють, це краще, ніж полон.
— А легко мені буде знати, що Михайла Шкаєва вбили через мене?
— Ні, ви думатимете інакше: вбили тому, що хотів на батьківщину повернутись.
Хмурий Макаров несподівано усміхнувся:
— А все-таки ми спробуємо, Василю Михайловичу! Спробуємо вилізти на бескид… Ви за мій пояс держіться, він міцний, витримає…
— Руки твої не витримають, Спиридоне…
Макаров неквапливо засукав рвані рукави.
— Підкову колись розгинав… Вершковий прут залізний, як мотузку, намотував. І куди тільки сила поділась?.. Е, та чого там думати, — витримаю!
Облава була вже зовсім близько від бескиду. Скоряючись волі товаришів, Головнін підвівся з каменя і, обережно ступаючи на поранену ногу, підійшов разом з Макаровим до стрімкої базальтової стіни.
Вони видряпувалися по малому, звивистому річищу струмка. Віками вода розточувала цю литу сіру брилу, але в скелі утворився лише вузенький проріз, — навіть силі води й часу не піддався базальт… Дивно, як удержувався Макаров на цьому здибленому камені та ще й ніс на міцному плетеному поясі пораненого капітана.
Біля верхнього пруга скелі Головніну довелось випустити з рук пояс Макарова, інакше матрос не зміг би здертися через виступ на вершину. Капітан учепився за маленьке деревце, що виросло в тріщині під самою вершиною скелі, і поставив здорову ногу на гостру зазублину каменя. Останнім величезним зусиллям Макаров перекинув своє тіло через виступ… Він хотів підвестися й подати капітанові пояс, та невдало ступив і впав на камінь над самісіньким урвищем. Головнін гукнув його, але матрос не відгукнувся, — він знепритомнів.
Хвилину й дві капітан висів над урвищем, тримаючись за маленьке деревце. Камінь під його ногою виломився й загуркотів униз, і тільки ця миршава гілочка тримала знесилене тіло капітана. Випустити гілку з руки, — і враз кінець мученицькому шляху. Він глянув униз: далеко по крутому підніжжю скелі повільно здиралися Васильєв і Шкаєв. Ні, випустити гілку значило б згубити й товаришів. Їх треба попередити, вони встигнуть відсторонитися. Він крикнув, але матроси не почули; розплатавшись на камені, вони лізли вгору.
— Я падаю… зриваюсь! — повторив капітан, уже сунучись рукою вниз по гнучкому стовбуру деревця. Звичайно ж, Васильєв і Шкаєв не могли його почути: це був не крик, — хрипіння. Але Макаров розчув. Крізь тяжкий сон, крізь непритомність до нього долинув хрипкий шепіт Головніна, і перше, що відчув матрос, був пекучий страх: а що як він не встигне прийти на допомогу? Звівшися рачки, ніби несучи на спині надсильний тягар, Макаров висунувся з-за краю урвища. Він зрозумів: лишилися якісь секунди, — посиніла рука Головніна ледь удержувалась за нахилене деревце.
— Тримайтесь! — скрикнув матрос. — Я йду…
Опустившися з кручі, висячи на ліктях, він намацав ногою маленький виступ каменя біля грудей Головніна.
— Беріться вільною рукою за пояс…
— Але камінь хитається, він не вдержить нас двох…
— Беріться міцніше, вдержить!..
Тепер вони обидва повисли над урвищем, спираючись на малий виступ. Надовго, на все життя запам’ятав Головнін ці повільні секунди: бляклу синяву неба, низьку хмару над бескидом і терпкий, смолистий дух ялинки, до якої торкнувся він обличчям… Силач Макаров вибрався на бескид, важко упав на груди і тут же враз обернувся, підхопив капітана під лікоть. Довгий час вони лежали поруч над краєм урвища. Далеко-далеко внизу, наближаючись до бескиду, довгим розрідженим цепом ішли японські солдати. Та облава вже була не страшна; моряки знали: видиратися на цю кам’яну стіну солдати не наважаться.
На цьому довгому й важкому шляху по скелях, по вершинах надхмарних хребтів бували хвилини і навіть години, коли й капітан, і матроси знову вірили в свою удачу. Вночі, зійшовши з гори на берег, вони знайшли під навісом великий човен і в ньому — все потрібне в дорозі: снасті, й мережі, і відра для запасу прісної води. Саме про таке судно мріяв Головнін, і кінець кінцем його знайшли. Капітана не збентежило й те, що провізії вже не лишилось: є мережі, буде й риба, а десь на острові, — їх багато біля берегів Японії, — вони добудуть усе потрібне для дальшої дороги. Аби тільки розвернути цей човен, — він стояв бортом до моря, — аби тільки зсунути його з піску…