Американські боги
- Автор: Гейман Нил Ричард
- Серия: Американські боги #1
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-7498-66-6
- Переводчик: Олесь Петік
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Американські боги». Краткое содержание книги:
Для читачів віком від вісімнадцяти років.
І восьме знаю: коли ненавидить мене хто, дружбу його здобуду я.
І дев’яте: можу я вітру проспівати колискову, і шторм стишити, аби встигнути корабель свій до берега безпечного провести.
Ось перші дев’ять заклять, що пізнав я. Дев’ять ночей висів я на голому дереві, а бік мій пронизало вістря списа. Гойдали тіло моє і плоть мою обвівали вітри: холодні і пекучі, і висів я там без їжі, без води, офіруваний собою собі, і світи мені відкрилися.
Десяте закляття моє гонить відьом і розкидає їх у небесах далями, звідки не знайти їм дороги до своїх домівок. Одинадцяте: як промовлю я його в битві, то не візьме січа жодного з воїнів моїх, і живими та без кривди повернуться вони додому, до тих, хто любить їх. Дванадцяте закляття, що знаю я, дасть мені силу, аби повішеного спустити з шибениці, і нашепче мені він все, що чув і бачив.
Тринадцяте, якщо скроплю водою я тім’я дитяче, зробить так, що те дитя не поляже в битві. Чотирнадцяте розкрило мені імена богів, кожного і кожної, що тільки можна помислити.
П’ятнадцяте: я снив владу, славу і мудрість, і вмію я робити так, аби мої сни ставали правдою для людей.
Тепер Середа говорив так тихо, що Тінь ледь-ледь міг чути його за гулом моторів літака.
І шістнадцяте закляття знаю я. Коли потребую я кохання, то приворожити можу серце і розум жінки, яку забажаю.
І сімнадцяте, те, після якого жінка ніколи не схоче іншого.
І я знаю вісімнадцяте замовляння, найбільше з усіх, і про нього не можу я сказати смертному мужу, бо таїна, якої ніхто, крім тебе, не знає, сильніша від усіх інших тайн.
Він зітхнув і змовк. Тінь відчув, як його шкірою забігали сироти. Здавалось, ніби прочинилися двері до якогось посутньо іншого місця, за тисячу світів звідси, де вітер хитав шибеників на кожному перехресті, а ночами над головою завивали відьми.
— Лора... — тільки й вичавив він із себе.
Середа повернув голову і зазирнув до Тіневих світло-сірих очей:
— Я не можу повернути її до життя. Я навіть не знаю, чому вона не така мертва, як їй належало б бути.
— Мені здається, це через мене, — сказав Тінь. — Це я винен.
Середа звів кущувату брову, і Тінь продовжив:
— Вар’ят Свіні дав мені золоту монету... Тоді, коли показував, як робити фокус. І, судячи з того, що він мені розповів, то була не та монета. Він дав мені набагато могутнішу річ, ніж сам гадав. А я передав її Лорі.
Середа спохмурнів, опустив голову, зрештою зітхнув і відкинувся на спинку крісла.
— Це й справді могло стати причиною... Але ні, я не можу допомогти тобі. Проте... це не моя справа, чим ти займаєшся в неробочий час.
— Що це в біса має означати?
— Це, любчику, означає, що я не можу заборонити тобі ганятися за орлиними каменями чи птицями-громовицями. Хоча, звісно, надав би перевагу розвитку подій, за якого ти сидітимеш собі тихенько в Приозер’ї, подалі від людських очей... Сподіваюся, про тебе взагалі забудуть. Коли запахне смаженим, нам знадобиться кожна пара рук.
Він сказав це і раптом видався дуже старим і вразливим, а плоть, яка просвічувалась крізь напівпрозору шкіру, виглядала сірою.
Тіні дуже захотілося простягнути руку і накрити нею посірілу долоню Середи. Тінь хотів сказати старому, що все буде добре, — він сам у це не вірив, але почувався так, ніби мусить це промовити. Хоч світ і повнився людьми у чорних потягах, товстими дітваками в довжелезних лімузинах і лихими людьми з телевізора.
Але він не торкнувся Середи. Він промовчав.
Пізніше Тінь багато думав про те, чи змінив би він хід подій, якби таки наважився на цей жест. Чи обернулося хоча б щось на краще, чи міг він відвести хоча б частину тієї біди, яка на них насувалася. Він переконав себе, що ні. Він знав, що не зміг би нікого убезпечити. Втім, він шкодував, що у той переліт додому, коли час ніби сповільнився, він так і не торкнувся долоні Середи хоч на мить.
Коли Середа висадив Тінь біля його дому, короткий зимовий день вже згасав. Після Лас-Веґаса крижані уколи морозного повітря здавалися ще науково-фантастичнішими.
— Сиди тихесенько, — напучував Середа. — Тримайся нижче трави. Не здіймай шуму.
— І це все одночасно?
— Не пискуй до мене, любчику. В Приозер’ї ти можеш зачаїтися. І щоб тебе сюди сховати, я мусив нагадати декому про старі борги. У великому місті твій слід взяли б за дві хвилини.
— Я буду пильним і триматимуся подалі від неприємностей, — пообіцяв Тінь. Йому справді хотілося триматись від неприємностей подалі, бо чого-чого, а неприємностей йому вже вистачить на решту життя. — Коли повернешся?
— Скоро.
Середа хряснув дверима «Лінкольна», мотор заревів, і автівка поїхала геть у холодну ніч.
Розділ одинадцятий
Троє збережуть таємницю, якщо з них двоє померли.