Лицарі Дикого Поля. Том 2
- Автор: Дегтяренко Ярослава
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Брайт Букс
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Лицарі Дикого Поля. Том 2». Краткое содержание книги:
— Угамуйся! Якби я його не вбив, то посадили б на палю мої товариші, — холодно відповів козак, хапаючи її за руки. — Тож я зробив йому послугу, подарувавши легку смерть. Краще ходімо звідси!
І Максим повів Орисю до замкового двору. Коли дівчина побачила подвір’я, то мимоволі зупинилася на порозі, розширеними від страху очима дивлячись на той жах, що там творився. Усі, хто перебував у фортеці, солдати та шляхта, були перебиті. Мертві тіла безладно лежали, а вимощений кам’яними плитами двір був залитий кров’ю. Вона стояла калюжками в нерівностях поверхні плит, затікала в щілини між ними, життєрадісно поблискуючи під променями літнього сонця. Орися сахнулася назад, у дверний отвір, у якомусь ступорі не зводячи очей зі спотворених передсмертними стражданнями облич убитих людей. Максим зиркнув на дівчину.
— Краще не дивися, — сухо порадив він і, помітивши одного зі своїх товаришів, який спокійно вів коня із замкової стайні, гукнув його: — Гей! Позич-но мені коня.
Козак, не заперечуючи, віддав йому поводи. Максим сів верхи, під’їхав майже під самий поріг і наказав Орисі:
— Забирайся ззаду!
— Я не можу залізти, — пробелькотіла Орися, тремтячи всім тілом. — Я ніколи так не їздила, сидячи на спині коня.
— Господи! Оце ще нещастя! — роздратовано вигукнув Максим і, нахилившись, підхопив дівчину, посадив поперед себе та швидко повіз через місто.
Орися, яка досі не отямилася від побаченого й пережитого, понуро сиділа на коні, учепившись у гриву, щоби не впасти, бо тримати її ніхто не збирався. Але дорогою вона не могла не бачити того, що коїлося в місті. Дівчина затремтіла всім тілом, закрила обличчя руками, щоби не бачити ані повішених, ані посаджених на палю, і ледь не зісковзнула з коня. Максим утримав її від падіння й роздратовано промовив: «Дурепо! Та не витріщайся ж ти навсібіч! Ліпше тримайся, а то гепнешся просто під копита!»
Молодий козак привіз Орисю до козацького коша, де не особливо люб’язно заштовхнув у якийсь намет, наказавши:
— Сиди тут і нікуди не виходь!
— Почекай, пане, а де Тимофій? — зважилася знову запитати Орися.
— Його немає серед нас! Я не знаю, де він тепер. Залишайся в шатрі, і тебе ніхто не чіпатиме! — роздратовано відповів їй Максим.
— Стривай, пане! Там у місті залишився племінник Тимофія й моя служниця. Вони в будинку священика, отця Феодосія. Може, ти мене ліпше туди відвезеш, до них?! — не вгамовувалася Орися, лякаючись залишатися в таборі.
— Я тобі ще раз кажу — сиди тут мовчки й нікуди не рипайся! Якщо вони в будинку попа, то їх ніхто не зачепив! — гнівно відповів їй Максим, утрачаючи терпіння, і знову поїхав до міста.
Орися залишилася одна. Вона могла тільки здогадуватися, чий це намет, хто цей козак і звідки він знає Тимофія. Присівши на невелику лавку, дівчина звичним жестом розправила спідницю й завмерла — на ніжно-рожевій тафті спідниці, обшитій білими, дорогими мереживами, були плями крові. «Це кров Лешека! О Матір Божа! Бідолашний Лешек! Упокой, Господи, його душу!» — із жахом подумала Орися, здригнувшись від спогаду того, як заверещала шабля та бризнула кров, і гірко заплакала. Павловський ніколи не був їй симпатичний, частенько спричиняв огиду своєю негідною поведінкою й пияцтвом. Але Орися згадала, як він заступився за неї перед Клесінським, як у прагненні врятувати відвіз до замку, як зворушливо освідчився в коханні і як до останньої миті свого життя захищав, заступаючи собою. Із нею він завжди був іншим, завжди поводився благородно, хоч і був з іншими жорстоким мерзотником. І тепер Орися із сумом і жалем думала про нього, усвідомлюючи, що він загинув через неї. Якби не вона, то він перебував би з Потоцьким і врятувався.
Але потім перед очима постали жахи побаченого сьогодні. «Господи! Невже й Тимофій воює так само, як ці козаки? Так само жорстоко вбиває людей? Ні, він не може так чинити, у нього занадто благородне серце, щоби ставитися до людей із такою жорстокістю! Він не такий, як усі! — схвильовано думала дівчина. — Господи, хоча б Михайлик був живий! Хоча б не чіпали Кшисю! І сім’ю батюшки!»
Орися вперше побачила жахи війни на власні очі. Раніше їй ніколи не доводилося бути свідком або жертвою чужої жорстокості й ненависті — вона лише чула про це. Батько завжди захищав та оберігав дочок і хоча й був суворим, однак ніколи не піднімав на них руку, вони ніколи не знали нестатків та горя. А сьогодні Орисі довелося побачити чужі смерть і страждання так близько! Вона сама була на волосину від загибелі.