Свій час
- Автор: Дубинянская Яна Юрьевна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-238-3
- Переводчик: Вікторія Стах
- Жанр: Киберпанк
Электронная книга - «Свій час». Краткое содержание книги:
Роман «Свій час» Яни Дубинянської має кілька захопливих сюжетних ліній, дії його відбуваються у різних часових та просторових межах. Уважні поціновувачі літератури з задоволенням помітять у ньому цілком упізнаваних персонажів літературної тусовки, вгадають найулюбленішу книжкову подію країни і, звісно ж, старовинне і таємниче місто, що його охороняють кам’яні леви.
— Вірусику, не діждешся. Хочу і буду.
Червонясте світло від світильника з напівпрозорим абажуром, розписаним японськими ієрогліфами, Сергій не дав погасити лампу, добре, що вона така тьмава, пом’якшує обриси і приховує неприємні деталі на кшталт зморщок і пігментних плям… Віра намагалася прикритися простирадлом, а ще краще цілком заховатися, з головою. Але Сергій не дозволив, перехопив зап’ясток і притиснув до подушки, а сам перекотився на бік, навис над нею і, звісно ж, знову лоскотно торкнувся вусами до її щоки й кутика вуст, смішний незграбний хлопчисько…
— Годі, відпусти!
— Не відпущу. Ніколи тебе не відпущу.
— Розкажи тепер ти, Сергійку. П’ятірки з усіх предметів, драмгурток, усі дівчатка з класу були закохані в тебе, так?
— Уся школа! Школа, до речі, одна на чотири села. І ходили ми до неї лише взимку, по завершенні сільгоспробіт. За посівної яка школа?.. про осінь узагалі мовчу. А драмгурток… ууу, пригадую, щоб Настюху вламати, я тоді влаштував драмгурток… на сіннику…
— Я не знала, що ти з села.
— Нічогісінько ти про мене не знала. Про народного артиста, до речі. А ще ж культурна жінка, поетка!
— Сергію, та я ж…
— Нічого. Я все тобі розповім. І ти мені все про себе розкажеш, геть усе. Часу в нас із тобою…
Годинника в їхньому номері не було. Ніде не було, Віра зауважила це відразу, ще тоді як, увійшовши, роззиралася всередині цієї японської скриньки, такої затишної і внутрішньої, окремішньої від усього, що залишилося там, назовні. Тут узагалі поміщалося дуже мало: бамбукова ширма з птахою-танцівницею, морські мушлі на поличках, світильник в абажурі з рисового паперу і величезне, на решту простору, кругле ліжко, застелене ієрогліфічним покривалом. Побачивши це ліжко, схоже на тарелю, Віра чомусь засміялася, хоча цього чекала від себе найменше. А потім Сергій опустив жалюзі на темному вікні, підійшов ззаду й обійняв.
І час зупинився остаточно.
— …В Японії? Був, звісно. Вперше років зо тридцять п’ять тому, тоді ніхто ще так просто не їздив, а нас послали на фестиваль до Кіото з «Закривавленою птахою», ти ж бачила? Та йди, не може бути, Вірусько, ти просто забула. Вся країна дивилася «Птаху» і ридала. Там родина живе в горах, гуцули, а я сусід, куркуль, погана людина… єдиний раз гада зіграв, то принаймні, чуєш, до Японії звозили! Як нас тоді інструктували, це варто було записувати і робити потім виставу за перебудови, та хто ж знав. Із готелю не виходити, саке не куштувати, до японок не всміхатися… Вони геть некрасиві зблизька, ті японки. Тому, певно, гейші так фарбуються. Малюють на собі бодай щось замість краси… А я молодий був, пригод хотілося. Та й кажу нашому кадебістові, без цього тоді, ти ж розумієш, ніяк, але дядько трапився нормальний, оце ж, кажу йому: чого сидіти, ходімо вдвох прогуляємося містом, ти при виконанні, типу, пасеш мене, га? Він і погодився. А в японській обидва ні бельмеса… Вірусько? Чого це ти?
— Розповідай. Дуже цікаво. Я просто… я ж ніде не була. Ніде.
Літня жінка лежить в обіймах немолодого чоловіка і шморгає носом, як дівчисько… смішно. Щоправда, сміятися нікому, крім нас, ми тут самі. Самі: дивовижна граматична форма, оксюморонна за своєю суттю, що так тонко і точно висловлює сутність кохання. Однина, схована у множині. Самі — отже, лише вдвох, і більше нікого: ніде, взагалі, ніякого зовнішнього світу немає в принципі за цими стінами і тонкими смужками бамбукових жалюзі на вікні. Нічого, нікого і ніколи, і не потрібно.
— …Хотіли поїхати з мамою. Віддали в турфірму шалені гроші, двісті, здається, доларів, не пригадую… словом, як на той час, дуже багато. Така симпатична дівчина там сиділа, усміхнена, сказала за тиждень прийти. Ми прийшли, а там усе замкнено, ремонт і ніхто нічого не знає. Так я і не побачила Праги…
— Побачиш. Я сам тебе звожу.
— Сергію… будь ласка. Не обіцяй мені нічого, добре?
— Смішна ти. Добре, домовилися.
У нього на грудях кучерявилася дрімуча маса волосся, пружного і м’якого, кольору солі з перцем, і Вірина рука тонула в ньому, десь там у теплій глибочині лягаючи на дно, і забирати її не хотілося, як морозкого ранку не хочеться вилазити з-під ковдри. Лише ворушити пальцями, легенько водити сюди-туди, заплутуючись у непролазних кучерях, немов у водоростях Саргасового моря. Під самісінькою долонею стукало його серце, тепер уже розмірено і спокійно, а була ж мить, коли Віра по-справжньому злякалася… Мить? — неточне і неправильне слово…
— Пили по-чорному, так, весь театр. Такі часи були. Розумієш, тоді здавалося, що це безпросвітне болото, воно назавжди. Насправді ж, навпаки, ще трохи — і все завалилося, і ще не знати, що краще. Але саме в ті роки видатні актори спивались один за одним, безнадійно, нещадно. Що мене врятувало? Могутній молодий організм, еге ж. Здоров’я мав ого-го скільки! Ну і вчасно схаменувся. Я ж пробувався на фільм разом з Олежком, коли він… Отоді й сказав собі: стоп. Тепер не п’ю, вже років зо тридцять.