Світло чорної свічки

Перед будинком, у якому Лауренц залишив свою полонянку, Віктор Вальє зупинився. Він оглянув ветху стіну, потім окинув поглядом німця і похитав головою. Темними сіньми вони дійшли до сходів. Позаду них обережно відчинилися двері. Огрядна хазяйка подивилася їм услід і скорчила гримасу.

Лауренц уставив ключа в замок і спробував повернути його. Він точно пам'ятав, що двері замкнув. Зараз вони були відчинені. Вранці він двома ковдрами закутав Маргу й обв'язав так міцно, що навряд чи могла вона сама звільнитися. Одначе кімната була порожня. На ліжку лежали зім'яті ковдри, шматки порізаного мотузка.

Для Лауренца це було наче грім з ясного неба. Не інакше, як хтось допоміг Дияволу. Може, вертався той шофер? А ця нечепурна баба, що вишпиговувала їх, чи міг він на неї покластися? Що ж діяти? Задумано ступив кілька кроків до вікна, але Віктор ураз схопив його за руку, щось похапцем сказав і потягнув у коридор.

Лауренц утямив лише єдине слово — поліція,— і йому відразу стало ясно, чого хоче Віктор. Марта могла повернутися сюди або принаймні направити своїх помічників. Тож геть звідси, поки не пізно!

Вони збігли сходами вниз. У коридорі шлях їм заступила товстотіла хазяйка. Голосно лаючись, вона нізащо не хотіла випускати обох з будинку, Віктор, сердячись, поліз рукою у кишеню. Лауренц збагнув, про що йшлося. Хазяйка вимагала грошей. Віктор подав їй жменю монет і банкноту. Вона заховала їх, але дверей не відчиняла.

— Ця падлюка намагається нас затримати,— сказав Лауренц і відштовхнув її вбік. Жінка зарепетувала, мовби її різали. З коридора долинули голоси.

Віктор смикнув за клямку. Двері виявилися замкненими.

— Альон, мон камарад![8] — Віктор показав рукою в протилежний бік, і вони побігли. Сіни круто завертали правобіч і виходили на подвір'я. За два кроки до порога перед Лауренцом виринув поліцейський, загородивши дорогу. Він лапнувся рукою за кобуру і одночасно засюрчав у свисток, мов навіжений. Лауренц зіткнувся з поліцейським і одскочив од нього. Та Віктор не панькався з переслідувачем. Він повалив його додолу.

— Ен аван![9]— гукнув Віктор осмілілому німцеві і показав на мур метрів два заввишки.

В будинку загупали кроки. Портовий робітник зчепився з поліцейським, вирвав у нього зброю і викинув.

«Він хоче затримати мого переслідувача»,— здогадався Лауренц, видряпався, мов кіт, на мур і стрибнув у смердючу, воду каналу, оточеного високими стінами будинків. З широких глиняних труб сочилася гидка каламуть.