Маша, або Постфашизм
- Автор: Мельник Ярослав Йосипович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-216-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Маша, або Постфашизм». Краткое содержание книги:
В гостросюжетному футуристичному романі відомого українського письменника стрімка інтрига й вражаючі сцени поєднані з боротьбою ідей та сильним гуманістичним пафосом. Це перший в Україні інтелектуальний трилер про витоки людської жорстокості.
На м’ясокомбінаті працюють близько трьох тисяч осіб, і мені цікаво було дізнатися, що думають його працівники про так звану «справу ПКГ», яка розбурхала останнім часом наше суспільство. «Нікого це не розбурхало, — не погодився зі мною пан А. Гарібальді. — Наші люди не сприймають серйозно всі ці казки».
Щоби переконатися в цьому, я вирішив поговорити безпосередньо з робітниками. В обробному цеху близько половини працівників — жінки: вони допомагають машині сортувати м’ясо. Сорокарічну пані Марину Сьоміну я застав біля величезного контейнера сторячих грудей. Вона сортувала груди в залежності від розміру. «До сторячого м’ясокомбінату, — розказала мені пані М. Сьоміна, — я працювала десять років на мюнхенському свинокомбінаті. Там сортувала печінку, яка практично не відрізняється від людської. Мене це шокувало тільки перші кілька днів. Потім я зрозуміла, що це просто м’ясо». Далі пані М. Сьоміна сказала: «Я жінка, і у мене є і печінка, і груди. Якщо ми будемо думати про спільні з тваринами органи, про те, що ось всі оці стори (вона показала на контейнер з грудьми) ще вчора жили, дихали, бачили світ — нам тільки зупинити всі м’ясокомбінати і здохнути з голоду. Але у мене є діти, які люблять і котлетки зі сторячого фаршу, і сосиски. Мої донька та син — теж живі. Вони хочуть їсти. І моя жалість до малят — і взагалі до людських дітей — стоїть вище жалості до тварин. Коли я думаю про ті мільйони милих дітлахів, які будуть їсти ось цю смакоту, я починаю відчувати гордість за свою роботу, за наш м’ясокомбінат. У мене чиста совість». Тому пані М. Сьоміна (вона, як я дізнався, є ще і громадським лектором: виступає з доповідями про «моральний кодекс громадянина») не сприймає відомих їй ідей ПКГ. «Це просто купка безвідповідальних горлопанів, які узурпували право вирішувати, хто в цьому світі “безсовісний”, а хто “совісний”», — сказала на закінчення нашої розмови пані М. Сьоміна.
Другий мій співрозмовник, різник шостого розряду пан П’єр Джонсон, пояснив свою позицію так: «Я і вся моя сім’я — глибоко віруючі люди. І я усвідомлюю, що роблю. Я щодня позбавляю життя близько двох тисяч тварин. За годину я вбиваю близько п’ятисот, за хвилину — з десяток. Чи відчуваю я щось, коли вставляю тварині у вухо електрощуп і натискаю на гачок? Скажу чесно — ні. У мене є план, є темп роботи. Якби я звертав увагу на так звані “почуття” тварин, на їхні, як люблять говорити “консгуми” (нова, ще не чута мною, абревіатура від “консервативні гуманісти” — О. З.), “душевні порухи”, я не був би різником шостого розряду. Це була би втрата кваліфікації. Але є інший бік мого життя, який консгуми примітивізують. Вони хочуть виставити всіх нас мало не чудовиськами: без людської відповідальності і совісті. Ні, совість і відповідальність у нас є. Я знаю, що я, відбираючи життя, чиню зло. Але я, людина віруюча, знаю, що людина народжена в гріху — і все її життя є гріх. І Христос, наш Спаситель, зійшов з небес чотири тисячі років тому, щоби дати нам надію на спокутування. На здобуття життя вічного. Якщо ми хочемо «викорінити гріх», тобто скасувати саме життя, яке немислиме без гріха, — ми йдемо проти Бога. Христос зійшов не заради святих, а заради грішних. Кожен — зокрема і консгуми — чинить гріх: не той, так інший. Уже тим, що він живе, що він людина, нащадок гріховного і вигнаного з раю в життя Адама. Хіба консгуми не злягаються? А може, вони не винні стосовно тих нещасних, які під впливом їхніх ідей заморили голодом себе і своїх діточок? Святих на Землі немає. Ми всі так чи так грішимо. Але наше завдання — грішити якнайменше. І молитися. Молитися і просити нас пробачити. Як я прошу милосердного Христа щовечора, молячись за все, що роблю не так. І зокрема — за вимушене відбирання у тварин життя. Це моя професія, необхідна мені і благу всього суспільства. Та водночас мені не бракує совісті і благородства, щоби схилити коліна і попросити у Бога прощення за зло, яке я змушений робити, щоб забезпечити життя моєї родини й інших людей».
Я говорив ще з іншими працівниками, чиї сповіді та міркування, на жаль, не можу тут навести через нестачу місця. Всі вони мені здалися зовсім не «людоїдами» і не «нелюдами», а звичайними, як усі ми, людьми, що мають і «совість», і «честь», чутливими не тільки до свого, але й до чужого болю.