Кім

— Де будинок пана Ларгана? — вимогливо запитав Кім.

— Я не розумію англійської, — отримав він у відповідь.

Відтак — повторив запитання по-місцевому.

— Я покажу.

Разом вони рушили у таємничі сутінки, сповнені шуму міста, яке розкинулося біля підніжжя пагорба, пронизані свіжим подихом вітру з порослої гімалайськими кедрами вершини гори Джакко, яка немовби тримала зірки на плечах. Вогники будинків, розкидані по всіх схилах, сяяли, неначе другий небосхил. Деякі з них були нерухомі, інші освітлювали ноші, в яких безтурботні говіркі англійці їхали вечеряти.

— Отут, — сказав провідник Кімові і зупинився біля веранди, яка виходила просто на головну дорогу. За двері правила очеретяна завіса, поцяцькована намистинами, з-за неї прозирало світло лампи.

— Він прийшов, — тихенько видихнув хлопчик, і зник.

Упевнений, що хлопчик від початку сидів там навмисне, щоби провести його, але не показав на вид, Кім розсунув завісу. Чорнобородий чоловік із притіненими зеленим очима сидів за столом, короткими білими пальцями піднімав білі світляні кульки з тарілки і нанизував одна за одною на ковзку шовкову нитку, щось муркочучи тим часом сам до себе. Кім усвідомлював, що поза межами освітленого кола у кімнаті було повно речей, які пахли всіма храмами Сходу. Пориви мускусу, легкі пахощі сандалового дерева і нудотний дух жасминової олії заполонили його роздуті ніздрі.

— Я тут, — сказав нарешті Кім місцевою говіркою — запахи примусили його забути, що він має бути сагибом.

— Сімдесят дев’ять, вісімдесят, вісімдесят одна, — рахував собі під носа чоловік, нанизуючи перлини так швидко, що Кім ледь устигав слідкувати за його пальцями. Він припідняв зелений притінок і зо півхвилини пильно вдивлявся у Кіма. Зіниці його очей то розширювалися, то звужувалися до розмірів голівки булавки, неначе з його волі. Кім мав приятеля-факіра, який демонстрував схожий дар біля Таксальських воріт і з успіхом видурював ним гроші, надто вже у недалеких жінок. Кім дивився на Ларган-сагиба з цікавістю. Той інший факір із сумнівною репутацією умів іще смикати вухами, майже як коза, і Кім був розчарований, що цей новий чоловік такого не вміє.

— Не бійся, — раптом сказав Ларган-сагиб.

— Чого я маю боятися?

— Ти залишишся зі мною, поки не прийде час повертатися у Наклао. Це наказ.

— Наказ, — повторив Кім. — А де я спатиму?

— Тут, у цій кімнаті, — Ларган-сагиб махнув рукою в бік темряви позаду себе.

— Хай буде так, — спокійно сказав Кім. — Зараз лягати?

Той кивнув і підніс лампу над головою. Коли світло затопило їх, зі стін виступила ціла колекція тибетських масок для ритуальних танців, порозвішуваних поверх убрань, розшитих зображеннями жахливих масок — рогатих і сердитих, та масок, які зображали безтямний жах. У кутку японський воїн, у кольчузі й шоломі з перами, погрожував Кімові алебардою, а кільканадцять списів, кхандів[122] і каттарів[123] відбивали непевне світло. Але все це не так зацікавило Кіма (він бачив маски для ритуального танцю в Лагорському музеї), як тьмяний полиск м’яких очей індійського хлопчика, який залишив Кіма у дверях, а сам сидів тепер по-турецьки під столом із перлами і червоногубо посміхався.