Королівство шахраїв

неж скрутилася, вириваючись із лещат, що пазурами вп’ялися їй у потилицю. Вона борсалася, аби припинити падіння. Ноги знайшли на даху силосу точку опори, і дівчина сіпнулася геть, відштовхнувшись від кришки люка. На п’ятках вона повернулася назад, уже з ножами, вихопленими з піхов, відчуваючи в руках їхню вагу.

Її свідомість не могла достеменно збагнути побачене. Перед Інеж на даху силосу стояла дівчина і сяяла, наче вирізьблена зі слонової кістки та бурштину фігурка. Її кремова туніка та штани були облямовані шкірою кольору слонової кістки й вишиті золотом. Її заплетене в товсту косу рудувате волосся прикрашало мерехтіння коштовностей. Дівчина була висока та струнка, можливо, на рік чи два старша за Інеж.

Перша думка Інеж була про солдатів Кхерґууд, яких Ніна та інші бачили в Західній Клепці, проте дівчина не скидалася на щуанку.

— Привіт, Маро, — сказала вона.

— Я тебе знаю?

— Я — Дуняша, Білий Клинок, учениця Мудреців Амрат Єну, найвидатніший найманий убивця нашої ери.

— Щось не пригадую.

— Я новенька в місті, — зізналася дівчина, — але мені казали, що ти — легенда на цих мерзенних вулицях. Визнаю, я думала, що ти... вища.

— Як справи? — запитала Інеж; це було традиційне керчинське привітання на початку будь-якого знайомства, хай навіть воно і здавалося сміховинним у повітрі на рівні двадцятого поверху.

Дуняша посміхнулася. Посмішка здавалася завченою, наче ті, які на очах у Інеж дарували клієнтам дівчата в позолоченій вітальні «Звіринця».

— Дурнувате вітання для дурнуватого міста. — Вона легковажно змахнула пальцями до обрію, одним жестом визнаючи і відкидаючи Кеттердам. — Доля занесла мене сюди.

— А заробітну платню тобі теж платить доля? — поцікавилася Інеж, змірюючи її поглядом. Вона не вірила, що ця дівчинка з бурштину та слонової кістки видряпалася на силос, аби просто познайомитися з нею. У бійці Дуняшин зріст дозволяв дівчині дістати руками далі, але він міг впливати на її рівновагу. Невже це Ван Ек її підіслав? А якщо так, чи підіслав він когось і до Ніни? Вона кинула вниз коротенький погляд, але не побачила нічого в густому затінку силосу. — На кого ти працюєш?

Ножі з’явилися в Дуняшиних руках, і їхні леза яскраво зблиснули.

— Наша робота — це смерть, — повідомила дівчина, — і вона священна.

Радісне світло засяяло в її очах — перша справжня іскорка життя, яку помітила в ній Інеж, а потім дівчина напала.

Її швидкість вразила Інеж. Дуняша рухалася, мов яскраве світло, наче вона сама була клинком, що прорізався крізь темряву, її ножі тандемом розсікали повітря — ліворуч, праворуч. Інеж дозволила своєму тілу відповісти і, покладаючись більше на інстинкт, ніж на щось інше, позадкувала від своєї противниці, уникаючи краю силосу. Вона вдала, що рухатиметься ліворуч, і прослизнула повз Дуняшу, наносячи перший власний удар.

Дівчина закрутилася і з легкістю ухилилася від її атаки, невагома, мов сонячний зайчик, що ковзає поверхнею озера. Інеж ніколи не бачила, щоб хтось так бився, наче рухається під музику, яку чує лише він сам.

— Ти налякана, Маро? — Інеж відчула, як Дуняшин ніж порізав її рукав. Жало леза здалося вогнистим батогом. «Не надто глибоко», — заспокоїла себе Інеж. Якщо, звичайно, лезо не було отруєне. — Гадаю, так. Ти не можеш боятися смерті та водночас бути її справжнім посланцем.

Ця дівчина що, божевільна? Чи просто занадто балакуча? Інеж відскочила назад, виписуючи кола на даху силосу.

— Я народилася без страху, — вела далі Дуняша, щасливо гигочучи. — Мої батьки думали, що я втоплюся, адже я ще немовлям, регочучи, заповзла в море.

— Напевно, вони непокоїлися, що ти забазікаєш себе до смерті.

Її противниця кинулася вперед із новою силою, і Мара замислилася: невже дівчина лише гралася з нею, коли агресивно наскочила на неї вперше, дізнаючись про її сильні та слабкі боки, перш ніж оцінити свою перевагу? Вони обмінялися ударами, проте Дуняша була сповнена сил, а Інеж відчувала в тілі кожен біль, кожну рану та кожне випробування минулого місяця: ножова рана, яка мало не вбила її, прогулянка сміттєспалювачем і дні, які вона зв’язаною провела в полоні.

— Визнаю своє розчарування, — повідомила Дуняша, спритно стрибаючи дахом силосу. — Я сподівалася, що ти зможеш прийняти виклик. А кого я знайшла? Сулійську акробатку-тюхтійку, яка б’ється, як пересічний вуличний головоріз.

Це була правда. Інеж навчилася прийомів від хлопців на кшталт Каза і Джаспера в провулках і на звивистих вуличках Кеттердама. Дуняша знала не один спосіб бійки. За потреби вона гнулася, як очеретина, кидалася вперед, наче бездомна кішка, відступала, мов дим. І жоден із її стилів Інеж не могла засвоїти чи передбачити.

«Вона краща за мене». Розуміння цього мало гнилуватий присмак, наче Інеж вкусила спокусливий фрукт і виявила, що він зіпсований. Справа була не лише у відмінностях підготовки. Інеж навчилася битися, тому що мусила, якщо хотіла вижити. Вона ридала тієї ночі, коли вперше вбила. А ця дівчина насолоджувалася собою.

Але Кеттердам добре навчив Інеж. Якщо в тебе низькі шанси, ти змінюєш гру. Інеж дочекалася, поки її супротивниця кинеться вперед, потім стрибнула повз неї на линву, натягнуту між силосами, і безтурботно покрокувала нею. На Мару накинувся вітер — тепер, відчуваючи можливість, він став нетерплячим. Дівчина замислилася, чи не скористатися балансиром, але їй потрібні були вільні руки.

Вона відчула, як захиталася линва. Неможливо. Але, озирнувшись через плече, Інеж побачила, що Дуняша йде назирці за нею. Вона скалила зуби, і її біла шкіра сяяла, наче дівчина проковтнула місяць.

Дуняшина рука скинулася вперед, і Мара задихнулася, коли щось гостре уп’ялося їй у гомілку. Вона відхилилася назад, узялася за дріт руками й розвернула ноги так, що опинилася лицем до своєї суперниці. Зап’ястя дівчини знову смикнулося. Інеж відчула черговий яскравий укол болю і, подивившись униз, побачила металеву зірочку з шипами, що стирчала з її стегна.

Інеж почула десь унизу крики і звуки бійки. Ніна. Кого чи що підіслав до неї Ван Ек? Але Мара не могла дозволити собі відвертатися, тим паче на линві, тим паче віч-на-віч із цим створінням.

— Я чула, що ти була шльондрою в Павича, — сказала Дуняша, жбурляючи в Інеж чергову шиповану зірочку, а потім іще одну. Інеж ухилилася від обох, але наступна вгризлася в м’ясо на правому плечі. Вона втрачала багато крові. — Я б краще вбила себе та всіх інших під тим дахом, аніж дозволила скористатися собою.

— Тобою зараз користаються, — озвалася Інеж. — Ван Ек не вартий твоїх навичок.

— Якщо тобі вкрай потрібно це знати, платню я отримую від Пекки Роллінза, — сказала дівчина, і кроки Інеж уповільнилися. «Роллінз». — Він оплатив мою подорож і житло. Проте за життя, які відбираю, я не прощу грошей. Кожне життя — коштовність, яку я ношу. Вони прославляють мене в цьому світі та забезпечать повагу в іншому.

«Пекка Роллінз». Невже він якимось чином знайшов Каза? А решту? Що, як Ніна лежить унизу мертва? Інеж мусить позбутися цього дівчиська. Вона мусить допомогти їм. Чергова срібна зірочка зі свистом наблизилася до неї, і, нахилившись, аби уникнути її, Інеж мало не втратила рівновагу. Біль простромив руку, і Мара ледь чутно засичала.

«Наша робота — це смерть, і вона священна». Якому темному богові служила ця найманка? Інеж уявила якесь величне божество, що вимальовується над містом, без обличчя й без рис, шкіра, напнута на набряклі кінцівки, масна від крові жертв його помічників. Вона відчувала його присутність, прохолоду відкинутої тіні.

Зірочка уп’ялася Інеж у гомілку, ще одна — у передпліччя. Дівчина озирнулася через плече. Ще кілька метрів — і вона буде на даху першого силосу. Можливо, Дуняша про бійки знала більше, ніж Інеж дізнається за ціле життя, але вона не знала Кеттердама. Інеж побіжить до підніжжя силосу і знайде Ніну. Вони відірвуться від цього чудовиська на вулицях і каналах, які Інеж так добре знає.

Вона ще раз оцінила відстань позаду себе. Ще кілька десятків сантиметрів. Але коли Інеж повернула голову назад, Дуняші вже не було на линві. Інеж побачила, як вона нахиляється, як шукає магніт. «Ні».