Таємниця Зоряної кімнати

— Нікуди я їх не ховав, — заперечив Юрко, — а вивів з нашого подвір'я, щоб потім на нас не було ніякої напасті! За вбитого німецького офіцера — розстрілюють сто заложників. Німці побігли в лози! Он і моя мати бачила!

— Ти зрадник! — запально вигукнув Кузя. — І мати твоя зрадниця! Батько, мабуть, на фронті кров свою проливає, а вони поліцаїв та фашистів юшкою пригощають! Запроданці кляті!

Лейтенант наказав партизанам оглянути хату, повітку, все перевернути догори дном, а знайти втікачів.

Вершина зайшов у сіни, сів на бочку, що стояла над лядою, і, весело поблискуючи очима, докоряв матері:

— Як же це так, шановна добродійко? Знав вас, громадянко Берегова, як порядну людину, а тепер ви коменданта приймаєте, юшкою пригощаєте! До «нового порядку» горнетеся, так би мовити, відпрацьовуєте свій пайок! Чув я, що окупанти завідуючою вас призначили! А за які заслуги? І синка привчаєте окупантам прислужувати. Не сподівався від вас такого! Що ж ви будете на суді говорити, як вас судитимуть разом з громадянином Скрипалем за співробітництво з окупантами?

Партизани посадили Скрипаля, Козоріза і ще двох поліцаїв на ґанку, поставили біля них вартового.

Лейтенант скрушно похитував головою, докоряв матері:

— Дожилися, громадянко Берегова! Як же ви будете в очі своєму чоловікові дивитися, коли повернеться з фронту?

Мати, мабуть, не витримала докорів Вершини, зайшла в хату, сіла за стіл, мовчки дивилася на партизан, які шукали коменданта. Вони заглядали в піч, поперевертали горшки, зазирали під піч, під ліжко, оглянули комин, кімнату, хатину — ніде нікого.

Молодий партизан, якого лейтенант назвав Кузею, забіг ще з трьома партизанами на ту половину хати, де жила Лесина родина, гримнув на дівчину.

— Де фашисти? Куди їх сховала?

— Не знаю, — відповіла Леся, здивовано розглядаючи незнайомих озброєних людей.

— Вона не знає! — знову верескнув Кузя. — А сама їх сховала, засунула в потайний закапелок! Шукайте, хлопці! Тут пан комендант! Сховала його ця красуня!

Партизани заходилися оглядати всі закутки, перевернули ліжко, постягали ковдри з печі. Високий худорлявий партизан, приступився до Галини Іванівни, сказав суворо:

— Признавайтесь, куди ви сховали фашистів! Краще буде! Підлі ви й нікчемні зрадники!

Галина Іванівна розгублено дивилася на озброєних партизан, побачила на кашкеті одного бійця червоноармійську зірочку, гірко заплакала і, затинаючись від хвилювання, промовила:

— Ми біженці! Їхали зі Львова! Я тут захворіла і лишилася з дітьми в цьому селі! Мій чоловік на фронті!

— Чоловік на фронті,— перебив її Кузя, — а ви фашистів пригощаєте!

— Не пригощаємо ми їх! — схлипнула Галина Іванівна. — Ми квартируємо в цій хаті!

— Квартируємо, — перекривив Галину Іванівну Кузя, — прилипли до фашистських запроданців, бо чого ж живете в них? Хіба мало в селі інших людей? Чи, може, думаєте й доню заміж віддати за того вилупка, прислужника фашистського?

Кузя зневажливо поглянув на Лесю, промовив глумливо:

— Зараз поставимо твого кавалера під стінку, щоб не приятелював з фашистами!

Партизани оглянули кімнату, кухню, вийшли в сіни, слідом за ними пішла й Леся, щоб прикрити двері. У сінях на бочці сидів незнайомий бородатий партизан, поряд з ним стояв Юрко, байдуже дивився, як тривав обшук. І Леся причинила двері, лишивши невелику щілину і уважно спостерігала за тим, що діється в сінях. До бородатого партизана підійшов Кузя і розгублено, мало не плачучи, сказав:

— Нема їх, товаришу лейтенант, — втекли! Вважай, що були в наших руках — і змилися!

Лейтенант наказав Кузі полізти на горище, подивитися, чи там не сховалися німці та їх прислужники. Молодий партизан схопив вила-двійчатка, поліз на горище й заходився перевертати сіно. З горища летіли оберемки сухого, спресованого сіна.

Бородатий партизан дружньо підморгнув Юркові, мовляв, тримайся, хлопче, бо мусимо довести розпочату справу до кінця. Зрозуміла Леся, чого це лейтенант сидить на бочці, а бочка, поставлена на ляду, що прикриває хід до льоху. Дівчина зрозуміла все. Юрко заодно з партизанами. Він за їх наказом і згодою запрошує до себе в гості коменданта й гестапівця, разом з ними ловить рибу, допомагає старості варити юшку, і ніякий він не фашистський прислужник. Вона й раніше так думала, але не була певна остаточно. Тепер же Леся переконана, що Юрко допомагає партизанам, виконує їхні небезпечні доручення. Юрко не зрадник! Він свій!

Молодий партизан почав поволі злазити з горища, зупинився на драбині, і, мало не плачучи з досади, сказав лейтенанту:

— Нема там нікого! Як у воду канув той комендант! Сховав їх клятий запроданець!

Несподівано він ударив Юрка, який стояв неподалік, в обличчя підбором кованого чобота і весело зиркнув на лейтенанта.

Хлопець не чекав удару. Він впав на підлогу, але тут же схопився на ноги і, не витираючи крові, яка потекла з розсіченої щоки, стягнув Кузю з драбини. На допомогу Юрку кинулася Леся. Вона теж схопила Кузю за ногу, потягла його донизу. Молодий партизан не втримався на драбині, гепнувся на підлогу, і тут на нього накинувся Юрко. Він підім'яв нападника, штурхонув його кулаком під бока, міцно вчепився руками в пишну руду зачіску. Кузя звивався, як той вуж, намагався випорснути з чіпких Юркових рук, відчайдушно дриґав ногами, взутими у важкі трофейні чоботи.