Фройд би плакав

Ну, тобто, і ти трохи здібний до мистецтва.

— Сука.

— Дизайнер. Мовчи і шукай намистини.

Ввечері вони вирішили пройтися «чіста па клубам», як сказали би київські хохли. Вузенькі вулички висвічувалися скупим світлом (картинка в дисшіейчику камери була темно-темно-червоною, як кров із середини тіла). Пороги храмів Шіви, Ганеші, Калі, Вішну, Сарасваті, Шак'ямуні, інших святих в усіх їхніх обличчях і настроях були засипані квітковими пелюстками. Входи до храмів закривалися ґратами, фати — замками. Ходили збирачі сміття і собаки. Майоріли прапори Непалу — по два червоних трикутника з сяючим лотосом по середині й темно-синьою каймою по периметру. Кожен прапор — половина схематичної ялинки, жодних всеуставлених прямокутників. Час від часу поряд із непальськими висіли прапори Тибету. На них і серед ночі сходило сонце.

В об'єктиві Марлиної камери пробігає група молодих людей. Вони підозріло тихо поводяться як для такої своєї кількості. Відтак виявляється, що двоє по центру несуть чиєсь обім'якле тіло.

— Хочеться вірити, що це їхній дружбан напився… Марла із Х'ялмаром фільмують їх ще й зі спин і знизують плечима.

«Girls Boys Dance Show» — блимає на одній із будівель. Зрештою, не на одній, на кількох.

— Ну що — пішли?

— Думаєш, шоу трансвеститів?

— Нє, дурепа. То би було шімейл-шо [49]у, а тут — малчікі налєво, дєвочкі направо…

— Ну добре, — зітхає Марла, — все одно пішли.

Виходять на третій чи четверий поверх. Дивнувату музику чути все ближче. На сцені^ схожій на сцену провінційного лялькового театрика, закінчує свій танець живота дівчина в червоному.

— Слава Будді, тут не іслам. Хоч на животики голі подивитися можна… — Марла одночасно посміхається до офіціантки и замовляє ненависну «викрутку». Пес її знає, чого вона це робить. Х'ялмар бере місцеве пиво.

— Знаєш, Марло, ти тут, здається, єдина жінка. Не рахуючи танцюристок і офіціанток.

Марла роззирнулася:

— Ага, прикол…

Чоловіки— непальці різного віку й одного класу (приблизно: середнього) час від часу зиркали на неї. Марла похапцем засмоктала якомога більше викрутки. Офіціантка тільки встигла відвернутися, а тепер шоковано дивилася на Марлу -півсклянки за півсекунди.

На сцені тим часом заграла музика з індійського кіна.

— Мабуть, один з останніх боллівудських хітів… Ти дійсно кажеш, що індійська кіноіндустрія потужніша за американську?

— Ато! За виробництвом фільмів і навіть, я думаю, за грошовим оборотом. Вся Азія підвисає на індійському кіні… — Х'ялмар посміхнувся, пригадуючи, либонь, свою участь у зйомках боллівудського фільму («Все, що мені треба було зробити, це спертися на піаніно, потягнути пивка і дивитися на танцівниць. Я та інші європейці мусили грати друзів боса місцевої мафії. Нас повдягали в жахливі костюми вісімдесятих, тоді як індуси всі були страшенно модні й стильні… Той чувак зловив мене на вулиці і так просив прийти знятися до них у кіно, що я аж переніс свій від'їзд до Нью-Делі»).