Огненний змій
- Автор: Вовчок Марко, Кулиш Пантелеймон Александрович
- Язык: украинский
- Переводчик: Юрий Павлович Винничук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Огненний змій». Краткое содержание книги:
В центрі уваги авторки – людина з таємницями її психіки та спадковості. Так, у повісті «Тутті» привертає увагу спроба прогнозування етичних та соціальних проблем, які можуть постати з відродженням древніх генетичних програм. А це реально, коли зважити, що вже тепер синтезовано штучний ген, а з мумії єгипетського хлопчика виділено носія спадковості…
Темна ніч, поки не зійшов місяць. Небо іскриться зірками, але не освітлює густого садка. Поміж дерев шелестить вітрець і навіває свіжість на знеможене тіло хворого. Але раптом почувся інший якийсь шелест, виразніший від шепоту листя, і за хвилину чиєсь лице зазирнуло в вікно привітливіше від місяця, і двоє чорних очей блиснули йому світліше за зірки. Іван мовчки простягнув до вікна слабку свою руку.
— Що, тобі краще, Йване? — спитала Маруся, взявши його за руку.
— Завтра мені буде краще, — відповідав ледве чутним голосом Іван. — Завтра прийди до мене в цю пору, й тобі не треба буде питати, чи краще мені.
— Не докоряй мені, Іване, такими словами. Чи я винна твоїй недузі? Я кохаю тебе, як свою душу, і чого б не дала, щоб ти був живий!
— Ти кохаєш мене, — казав Іван, — але себе кохаєш ще більше. А я десять разів віддав би свою душу за твоє щастя!
— Боже мій, боже мій! — сказала Маруся, обливаючи сльозами його руку. — Що мені робити? Що мені вирішити?
— Ти вже вирішила: йди в манастир. Тільки там не врятуєш своєї душі. Стоючи на моїй могилі, ти будеш просити бога, сама не знаючи про що, а того й не подумаєш, що я через тебе лежу в землі. Я не дам тобі спокою ні вдень ні вночі; не вдержить мене тяжкий склеп і тісна домовина; я прийду до тебе з того світу, не відмолишся ти від мене ніякими молитвами!.. Маруся, не вбивай мене, дай мені пожити на світі!..
— О боже мій, боже мій! Що маю робити? — ридаючи казала Маруся, і тяжка нерішучість і хвилювання тягнули її то на цей, то на той бік.
Страшно відзивався в її пам’яті голос віщого діда, але те більше брав на серце стогін приятеля, що вмирав. Стоючи на краю могили, простягав він до неї руки, просив життя; і хіба їй вбити це серце, повне кохання, повне полум’я страсти, якої не загасила й смертна хвороба?
— Марусю! — казав він — загубивши мене, ти не врятуєш свого життя. Не губи ж мене! Дай мені жити… Що буде, то буде… Бог милостивий!..
Маруся не додержала своєї душевної обітниці; кохання перемогло її.
— Хай так і буде! — сказала вона, хутко підвівши голову. — Що буде, то буде… я твоя навіки!
Несподіваний промінь життя попав у безрадісне серце парубка; вся сила, яка тільки залишилась ще в його тілі, забралась у груди, і він хутко підвівся на ліжку й обхопив Марусину шию, немов боявся, щоб радісна вістунка щастя не відлетіла від. нього, як сон. Довгий був поцілунок їхній, такий довгий, що Іван не міг дихати й упав на подушку знесилений.
І з того часу з кожним днем Іван почував у собі нові сили й оживав на радість батькові й матері, на радість рідним і всій двірні; але ніхто не знав, яка знахурка відвідувала його щоночі і вливала в нього життя гарячими своїми устами. Незабаром на тому кінці Воронежа стало весело; по-старому полилися пісні, пішли вечорниці звичайною чергою, гуділи музики, й не одна пара підків відскочила на танцях.
А за тиждень після Пречистої знялась метушня в усьому Воронежі; всі бігли дивитись на весілля Йвана й Марусі. Весілля було на диво всьому світові, з усіма вигадками й забобонами, так мудро вигаданими старосвітськими людьми. І досі ще розповідають воронізці, як бояри й старости — всі верхи на конях, в дорогих старосвітських жупанах, все одно як за старих часів козацьке війско — проводили молодого на тестів двір; як зустріла його на подвір’ї теща — в виверненому кожусі, верхи на коцюбі із срібним келихом в руці; як молодий відмовлявся пити й вилив келих на гриву свого коня; який приготували віз для весільного поїзду до вінця — запряжений у шестеро волів, прибраний у стрічки та в квіти; яка пиятика й гульня були на весіллі і як цілий тиждень після того їздила весільна процесія по хатах старостів і родичів.
І ось живе Іван з Марусею. Ні в чому в них нема недостатку: як у полі, так і в хаті, все йде гаразд. Рідні їх люблять, і сусіди поважають. Через рік дав їм бог сина. Чого б, здається, ще бракувало їхньому щастю? Та ні!.. Мабуть, недарма Маруся хотіла йти в манастир! Мабуть, недарма старий Чайка щось віщував їй перед смертю! Смутно бувало порою на серці в Івана. З деякого часу він побачив, що в них у дворі щось не так… Раз увечорі з темного завулка знявся вітер і разом з ним повіяв чудний, нечуваний досі дзвін. Всім стало сумно; а Маруся була ніби не своя; вона не знала, за що взятися; руки їй тремтіли. Вона то блідла, то рожевіла; і дико поводила навколо стурбованими очима, і разом з тим якась страшна посмішка перебігла по устах її. Бачив це Іван, хитав головою, і тяжке передчуття западало йому в душу.