Юлія, або Запрошення до самовбивства

— Мені треба вийти, — сказав Шульга. — Ви тут посидьте, я скоро…

З ательє він майже вибіг, а далі вже біг по–справжньому. Вгору проспектом. Дитяча поліклініка, книгарня на розі,, вулиця Дзержинського починається сірим будинком працівників «органів», біля гірничого технікуму круто вигинається, дальня перспектива зникає, і Шульга не міг бачити, чи є попереду антрацитовий прокурор, чи його там немає, довкола, ні на проспекті, ні у вильоті вулиці Дзержинського, антрацитових постатей не було видно, так ніби всі вони попровалювалися крізь землю або просто примарилися Шульзі отам за круглим столиком між двома розпашілими молодими жінками — вже й не явище пояснюваної фізичними законами електромагнітної індукції, а щось нереальне, містичне, мало не дияволічне. Шульзі подумалося, може, він просто п’яний. Скільки вони випили за вічну пам’ять Андрушину? Горілка була холодна, пекуча і міцна — коня з ніг зіб’є, не те що недогодованого студента. Ну, гаразд. Хай він п’яний. Але в п’яного з особливою силою вигостроється відчуття небезпеки. А тут небезпека загрожувала тільки одній–єдиній людині, що була для Шульги найдорожчою на світі (хоч і знано–незнана), отож він не вагався жодної миті, вискакуючи з фотоательє, щоб гнатися за чорною примарою антрацитового прокурора і рятувати свою віднайдену любов, своє щастя й нещастя, долю й недолю.

Скільки разів вимірював він ці відстані, а так достоту й не відав їхньої величини, здавалося б, мало не до хвилини й секунди повинен би знати час, що його витрачав на долання вулиць, які пролягали між його пристанищем і глиняною хаткою над Дніпром, але він завжди нехтував часом, звик стискувати його в пальцях, як гумовий еспандер, і пускати на свободу, коли був у доброму настрої, час для Шульги не важив нічого, як не важила відстань, як не важив навіть простір, людина має силу, що здатна подолати всі відомі нам категорії й виміри буття, бо хіба ж найбільші з філософів усіх часів не здійняли розпачливо руки, неспроможні дати означення часу, а з простором, у його вигнугості, загнутості, а може, й перегнутості, не могли дати ради ні Пуанкаре, ні Ейнштейн, ні Макс Планк. Люди втомлюються від теорій. Вони стероризовані ними. Спробуйте уявити: теорія танкового бою. А Шульга досить значну частину свого життя жив цією теорією і повинен був здійснювати її на практиці. Тоді все підпорядковувалося залізному велінню: «Все для фронта, все для Победы!». І він їхав у своєму танку і стріляв, бив, знищував, а тоді командував уже кількома танками, ротою, батальйоном, полком, і масштаби знищення відповідно зростали, і пиха розпирала йому груди, на які вище командування начіпляло залізяччя орденів, і він гнав свої танки далі й далі, «вперьод на запад! Дайош Берлін!», і в тому страшному доланні простору самознищувався як людина, ставав залізом, вогнем, кінцем світу, а душа, всупереч ідіотизмові начальницьких наказів, не хотіла вмирати, вперто жила в чистоті і вразливості майже дитячій.