Смерть ходить по музею

Та враз двері застигли. Зупинились на півдорозі. Так, наче він передумав. Блиснув промінь світла від ліхтарика. Ковзнув у кімнату. Пробіг по столу. Майнув по стінах. Перекинувся на канапу і врешті зупинився на друкарській машинці.

Я сидів навпочіпки, із затерплими ногами, в роті у мене пересохло, а серце так калатало, аж я боявся, що він почує. Він повільно зайшов у кімнату, обережно зачинив за собою дворі. Але верхнього світла не вмикав, розуміючи, мабуть, що люди в патрульних машинах на вулиці можуть зацікавитися, чому це одне вікно на фасаді освітлене.

Я не міг роздивитися того, хто увійшов. Бачив лише його тінь. Неможливо було навіть визначити, чоловік це чи жінка. Та я відчував, що це чоловік. І чоловік, якого я добре знаю.

Він сів на стілець, що стояв біля письмового столу, й поклав ліхтарик на машинку, щоб освітлювати папери. Потім узяв стосик документів і став повільно переглядати їх.

Я розрахував правильно. Він вернувся по те, чого не встиг узяти, коли застав тут Карін. Але як діяти тепер? Про це я не подумав.

Так я й сидів, причаївшись за канапою. А поряд, за столом, сидів убивця, ладний на все. Він не дозволить, щоб хтось став йому на дорозі тепер, коли він майже біля мети, коли його задум майже здійснився. Єдиний мій шанс полягав у тому, щоб одурити його. Переконати, ніби ще кілька чоловік знають про те, про що знав я, отож убивати мене йому невигідно. Все одно його схоплять.

— Бенгте, — тихо озвався я.

Він здригнувся, погасив ліхтарик. Сидів не рухаючись.

— Я все знаю, провадив я. — Поліція теж.

Темний силует у сірому квадраті вікна лишався німим і нерухомим.

— Я знаю, ви ненавидите Андерса, ви йому заздрите. Він — здібний, дотепний, чарівливий. Його люблять жінки, він подобається чоловікам. Він швидко зробив кар'єру. Пише книжки, має науковий ступінь, його знають і за кордоном як серйозного фахівця. А ви всього цього позбавлені. У вас нічого немає. Ви — похмурий, невдоволений, брутальний. Без грошей і весь у боргах. Не дуже ведеться вам і з науковою кар'єрою. Ви тільки асистент, хоча Андерс старший за вас усього на десять років. А тепер він стане директором музею, що не поліпшує ваших перспектив на майбутнє. Я пам'ятаю одну з наших перших зустрічей. Ви тоді назвали Андерса кар'єристом і підлабузником. І сказали, що так йому й треба, — маючи на увазі крадіжку.

Він усе ще мовчав і не ворушився. А я вів далі, намагаючись виграти час. Адже сторожі іноді роблять обхід і в адміністративній частині музею.

— І ось ви зв'язуєтеся зі Скіпкою. Він частенько крутився у вас у музеї. Ви знали, що він позичає гроші й вельми охоче вдалися до його послуг. Ви купили собі літній будиночок і машину. Мабуть, і з боргами за навчання розрахувалися. Бо Скіпка був щедрий. І на позички, і на відсотки. Але то була щедрість, яка оплачується не тільки погашенням боргових розписок. Вона вимагає й зовсім іншої віддяки. Хіба не так?

Від письмового стола — ні звуку.

— Скіпка мав свої причини для такої щедрості. Йому потрібен був помічник, ось він його й купив. Того, хто мав виконати його доручення вельми делікатного характеру. Вкрасти корону, скіпетр та державу короля Еріка. Цей чоловік мав доступ до ключів і планів музею. Знав систему сигналізації, підготував схованку. І знаєте, що я думаю? Я думаю, що в тій схованці сиділи ви. Бо ви єдиний, у кого немає алібі на різдвяну ніч. Решта були вдома і відповіли на дзвінки. А потім ви вийшли через головний вхід, повз охорону. Правду я кажу чи ні?