Нащадки «Білого Хреста»
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #4
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- ISBN: 5-333-00265-7
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Нащадки «Білого Хреста»». Краткое содержание книги:
У розслідуванні цих подій бере участь молодий інспектор карного розшуку Арсен Загайгора, вже відомий читачам із попередніх творів сучасного українського письменника В. Тимчука — «Без дозволу на розслідування», «Знайти і затримати», «Свідків злочину не було». Загайгора натрапляє на слід банди, попередники якої діяли в 30-х роках, і викриває запеклих злочинців.
Я не повірив власним очам: на спітнілій долоні лежала золота обручка з ярликом! Оце сюрприз! Зубовський поклав її на стіл.
— Чия вона?
— Не знаю, — шморгнув носом.
— Як не знаєте? — строго запитав, бо Шалапуха й досі божився-клявся, що теж не відав, як до його власної кишені потрапила крадена обручка. — Але ж ви принесли її!
— Я, — похнюплено погодився Вадим. — Знайшов…
— У своїй кишені, — єхидно додав я.
— Ет, я ж казав собі — не повірять! — у відчаї махнув рукою.
— Стривайте, не гарячкуйте, — охолодив його. — Як усе трапилось?
— Ну, побачив Бога й міліцію, злякався, хотів закурити, а в кишені воно… Я забіг додому, взяв шамовки — і на дачу.
— А зараз додому не заходили?
— Ні, прямо до вас. Я вас запам'ятав.
Тепер починав йому вірити, оскільки Зубовський не знав про знайдену у їхньому сараї заточку. Невже остаточно стверджувалися наші припущення, що Бога і Зуба навмисне вплутали у цю справу, підступно підкинувши речові докази? А схоже.
— Де ви того ранку зустрілися з Богданом?
— Біля м'ясного павільйону.
А Шалапуха заперечував. Чому?
— До вас ніхто не підходив?
— Не пам'ятаю. Я тоді після… хотілося похмелитись…
Показав йому фото з Корча-Роптанова.
— Ви знайомі з ним?
— Ні.
— Де ви були з Богданом увечері, коли обікрали магазин?
— В парку. Ми добряче залимонили й заснули на лавці за естрадою. Прокинулися вночі.
— Слухайте, Вадиме, а чого ви прийшли до нас? — свідомо задав наївне запитання.
— Як чого? — витріщився на мене. — Та ж не винен! Чого мені ховатися, як вовкові?!
Зубовський щиро обурився моєму нерозумінню. Мені хотілося йому вірити. Але якої він заспіває, коли дізнається про заточку? Я подзвонив Махову, сказав чекати «гостей». Ото незабаром здивується Гліб! Зібрав папери й поклав у сейф. За мною стурбовано стежив Зубовський. Віддав йому обручку.
— Сховайте і ходімо.
— Куди? В кепезе? — підупало запитав тремтячим голосом.
— Не беріть дурного в голову, — заспокоїв його. — В прокуратуру до слідчого. І ви ж не винні.
Вадим поплівся за мною. Признатись, я потерпав, коли б на вулиці мій свідок не дременув. Однак Зубовський з приреченим виглядом старечо човгав поруч. На нього, занехаяного, у пом'ятому одязі, озиралися перехожі. Але хлопець не бачив тих поглядів, звісивши скуйовджену голову на груди. А все ж він молодчина — наважився об'явитись. Справжній учасник крадіжки, навіть щоб збити нас із пантелику, не прийшов би: надто великий ризик. Я досі не зустрічав охочих сісти на лаву підсудних. І Зуб на такого не схожий.
45.
Я відчинив двері до кабінету Махова. Вадим загаявся — забракло рішучості переступити поріг.
— Давай, давай сміливіше, — бадьоро сказав йому.
Зубовський щось буркнув — чи привітався, чи просто вирвався з його горла якийсь звук — і спинився посеред кімнати. Махов з цікавістю дивився на нього, постукуючи пальцями по столі.
— Це — Зубовський, — мовив я, стримуючи усміх.
— Зубовський?! — Гліб теж, як і я нещодавно, здивовано звів брови. — Знайшли, голубчика.
— Ні, сам прийшов до нас, — заперечив.
— Сам? — Слідчий недовірливо зміряв хлопця з ніг до голови. — Це вже добре. І з чим прийшов?
Вадим глянув на мене, ніби питав дозволу на відповідь, і я кивнув головою. Він поклав перед Маховим обручку.
— І у вас? — несамохіть вихопилось у слідчого.
Я нахилився до Гліба й прошепотів:
— Додому він не заходив.
— Ну, Вадиме, розкажіть усе по порядку, — запропонував йому Махов, старанно приховуючи радісні нотки в голосі.
Зубовський майже дослівно розповів йому те, що й мені. Слідчий промовисто зиркав на мене. Я його розумів: Гліб думав про непевний слід, який нам підсунули злочинці. Тепер треба конче переконатись у правильності нашого припущення. Махов видобув заточку з целофанової торбинки. Вадим з інтересом дивився на неї.
— Впізнаєте? — запитав слідчий.
— Вперше бачу, — звів брови Зубовський. — Поржавіла…
— Це кров, — сказав Гліб. — Експертиза довела, що нею поранено людину в сараї біля пограбованого магазину. А знайшли її… — зробив паузу. Зубовський очікувально дивився на Махова, і він продовжив: — Знайшли у вашому хліві. Ось який факт.
— У… у мене? — Хлопець зблід. — В хліві? — З острахом втупився у заточку, вражено прошепотів: — Хто ж її підкинув? Щоб на мене… ніби я…
— Не вірите? — Слідчий подав йому аркуш: — Прочитайте. Постанова про вилучення, поняті…