Білий Бім Чорне вухо
- Автор: Троепольский Гавриил Николаевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Віра Білова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Білий Бім Чорне вухо». Краткое содержание книги:
У 1975 році повість була удостоєна Державної премії СРСР.
Ті двоє чоловіків, що зловили Біма, були простими різноробами цього двору. І зовсім вони не погані люди. Навіть більше, вони завжди ризикували, бо могли заразитися тяжкою недугою, їх міг і покусати скажений собака. Вони ж час од часу очищали місто від бродячих псів або забирали собаку за особистою заявою власника.
Цей обов'язок вони вважали неприємним і важким, хоч за кожного-зловленого собаку одержували, окрім основного заробітку, додаткову платню.
Бім не чув, як приїхав залізний фургон у двір, як вийшли ті двоє, з кабіни й пішли кудись: він був непритомний.
Опам'ятався наш Бім через дві-три години. Біля нього сиділа та сама, давно знайома, Кудлатка, з якою він зустрівся удосвіта на смітнику. Зараз вона лизала Бімові ніс і вуха…
Дивовижна істота — собака! Ось у матері помирає одне з цуценят, а вона лиже йому носика, лиже вушка, лиже безперервно, довго-довго, масажує животик. Бува, цуценя й оживає. А масаж-бо й взагалі вважається у собак неодмінною умовою догляду за новонародженими цуценятами. Дивовижно усе це і вражаюче.
Кудлатка облизувала Біма також з незбагненної для нас інтуїції природи. Очевидно, вона мала вже якийсь досвід у своїх поневіряннях, а можливо, не вперше потрапила й сюди. Невідомо.
Тонкий-тонкий промінчик сонця пробився в щілинку у дверях і впав на Біма. Він трошечки підвів голову. В залізній тюрмі їх було лише двоє: він і Кудлатка. Долаючи біль у грудях, Бім спробував змінити положення тіла, але з першої спроби не вийшло. Проте вдруге він підгорнув під себе всі чотири лапи, піднявши бік з холодного заліза, на якому лежав. Кудлатка теж змерзла, притулилася ближче до нього й згорнулася калачиком. Удвох стало трохи тепліше.
Дві собаки, лежачи в залізній тюрмі, чекали своєї долі.
Бім весь час дивився й дивився на двері, на тонюсінький сонячний промінчик, єдиний вісник із світлого. Та ось десь неподалік пролунав різкий постріл. Бім стрепенувся. О, який знайомий йому цей звук! Він нагадав про хазяїна, Івана Івановича, це — полювання, це — ліс, це — воля, це — і заклик, якщо собака заблукав або надто захопився слідом птаха чи зайця. Де взялися сили в Біма після пострілу, коли він устав і, похитуючись, підійшов до дверей, приклав носа до щілинки і втягував повітря з волі? Але він уже стояв на ногах, здавалося, він воскрес. І почав ходити маятником по фургону з кутка в куток. Потім знову до дверей, знову нюхав крізь щілину й нарешті вловив по запахах: у дворі щось тривожне. І знову ходив, ходив, чиркаючи кігтями по жерсті, розігріваючись і немовби готуючись до чогось, розминаючись.
Скільки так минуло часу, важко сказати. Але Бім… почав дряпатися в двері.
Ці двері зовсім не нагадували ті інші, які знав Бім: вони оббиті жерстю, подекуди вже з гострими рваними плямами. Але це були двері, тепер єдині двері, крізь які можна було проситися, щоб допомогли й вирятували.
Настала ніч. Холодна, морозяна.
Кудлатка завила.
А Бім дряпався. Він гриз зубами клапті жерсті й знову дряпався, уже лежачи. Кликав. Просив.
На ранок у фургоні стало тихо: Кудлатка не вила, Бім також притих, хіба що зрідка візьме та й шкребне лапою по залізу. Він геть знеміг і знесилів, а може, й змирився, втративши надію й покірно чекаючи своєї долі, — ми не знаємо. Поки що це лишалося таємницею залізного фургона.
РОЗДІЛ 16
Зустрічі під час розшуку. Бімові сліди на землі. Чотири постріли
В неділю у місті значно більше людей, ніж у звичайні дні: ідуть, їдуть, біжать, купують, продають набиваються в поїзди, автобуси, трамваї, як оселедці в бочку, поспішають з міста, мов очманілі. Посеред дня штовханина трошки затихає, а ввечері знову: ті повертаються із сіл та лісів до міста, а ті виїздять з міста до себе, в села та ліси.
Не дивно тому, що однієї неділі і Хрисан Андрійович приїхав до міста разом з Альошею. Обидва домовилися, що Альоша спробує пошукати Чорновуха, поки батько спродає на базарі продукти. Хрисан Андрійович і раніше брав з собою сина й дозволяв погуляти по місту, ніколи не побоюючись (номер трамвая знає, «свою» автобусну зупинку знає, а щоб наколобродити десь — нізащо). В таких випадках Альоша одержував на руки три карбованці й міг купити собі що завгодно і поїхати куди захоче в місті — хоч у кіно, хоч у цирк. А цього разу Хрисан Андрійович поклав сам в Альошину «внутрішню кишеню» п'ятнадцять карбованців і сказав: