Острів Дума
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля»
- ISBN: 978-966-140-019-0
- Переводчик: Красюк Олександр
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Острів Дума». Краткое содержание книги:
— Buenas dias, mi amigo, — привітався Ваєрмен, а потім до Елізабет. — Міс Істлейк, це Едгар. Він прийшов на перекур. Хочете привітати його?
— Гівнообісцяне щурисько, — вимовила вона. Чи щось схоже на це. Та хай там як, промовила вона це до Затоки, темно-синьої, напівсонної.
— Схоже, ніякого покращення, — сказав я.
— Так. Вона випадала й раніше, проте завжди поверталася, але ніколи ще не занурювалася так глибоко.
— А я так і не приніс їй подивитися жодної зі своїх картинок.
— Зараз це без сенсу, — він подав мені горнятко чорної кави. — Тримай. Розбещуйся донесхочу.
Я вручив йому конверта з проектом контракту. Ваєрмен витяг папір, а я обернувся до Елізабет.
— Хочете, я пізніше почитаю вам вірші? — спитав її.
Нуль реакції. Вона так само непохитно похмуро дивилася в бік Затоки. Капітан Блай перед відданням наказу прив’язати когось до фок-щогли й відбатожити так, щоб аж шкіра злізла. Знічев’я я спитав:
— Елізабет, ваш батько був нирцем?
Вона ледь повернула голову і врізалася в мене поглядом своїх старезних очей. Вишкірилася, по собачому показавши верхні зуби. На якусь мить — коротку, хоча мені вона здалася довгою, — я відчув, що на мене дивиться інша людина. Чи взагалі не людина. Сутність, що одягнена в брезкле тіло Елізабет Істлейк, мов у виношену панчоху. Моя права рука мимовіль стиснулась у кулак і я вкотре відчув, як неіснуючі задовгі нігті вп’ялися в неіснуючу долоню. Вона знову відвернулася до Затоки, одночасно намацуючи пальцями на таці сніданкове тістечко, а я обізвав себе ідіотом, котрий мусів би перестати шкрябати сам собі нерви. Тут безсумнівно діяли якісь невідомі сили, але ж не в кожній тіні прихована почвара.
— Так, нирцем, — неуважливо промовив Ваєрмен, розгортаючи контракт. — Джон Істлейк був чистий Ріку Браунінг — ну, пам’ятаєш отого актора, що у п’ятдесятих грав Твар у фільмі «Блакитна Лагуна».
— Ваєрмене, ти — невичерпне джерело непотрібної інформації.
— Авжеж, я класний хлоп. А знаєш, її батько того гарпунного пістоля не в крамниці собі купив, міс Істлейк каже, що він був зроблений на замовлення. Можливо, йому місце в якомусь музеї.
Але мене, принаймні тоді, не цікавив гарпунник Джона Істлейка.
— Ти читаєш мій контракт?
Він кинув папір на тацю й здивовано поглянув на мене.
— Я намагаюся.
— А як твоє ліве око?
— Ніяк. Та годі вже, нема приводу для розчарування. Лікарі казали...
— Зроби мені ласку. Прикрий собі ліве більмо.
Він послухався.
— Що ти бачиш?
— Тебе, Едгаре. Оттакого hombre muy feo[249].
— Авжеж, авжеж, а тепер прикрий праве око.
Прикрив.
— Тепер я бачу тільки темряву. Хоча... — він завмер. — Либонь, не таку вже й темряву. — Він опустив руку. — Не можу сказати напевне. Останніми днями я не можу відрізнити дійсності від намріяних фантазій. — Він струсонув головою, аж волосся завихрилося, відтак ляснув собі по лобі тильним боком долоні.
— Не переймайся так.
— Легко тобі казати. — Він помовчав пару хвилин, потім забрав тістечко у Елізабет з пальців і поклав його їй до рота. Пересвідчившись, що воно успішно зникло, обернувся до мене. — Наглянеш, поки я по дещо сходжу?
— Радо.
Він побіг підтюпцем вгору хідником, а я залишився з Елізабет. Спробував нагодувати її залишками торту і вона взяла шматок губами в мене з руки, мимохідь нагадавши того кролика, що був у мене, коли я мав рочків сім-вісім. Його звали містер Гіченс, я вже не пригадував, звідки взялося це ім’я — пам’ять дивна річ, правда ж? Губи в неї, беззубої, були на доторк м’які, й зовсім не гидкі. Я погладив її збоку по голові, там де сиве — витке й доволі шорстке — волосся було стягнуто ззаду у вузлик. Мені раптом дійшло, адже то Ваєрмен щоранку мусить розчісувати їй волосся й зав’язувати його у вузлик. Це ж напевне Ваєрмен одягав її й сьогодні, і памперси вкладав, бо ясна ж річ, що в такому стані, як зараз, вона не могла здержуватися. Я гадав, чи згадує він Есмеральду, защипуючи булавки й зав’язуючи стрічки. Чи згадує він Хулію, стягуючи волосся у вузлик.
Я взяв ще шматок сніданкового торту. Вона слухняно відкрила рота... проте я його притримав.
— Елізабет, а що лежить у червоному кошику для пікніків? У тому, що на горищі?
Схоже, вона замислилася. Важко. Відтак:
— Будь-яка стара посудина. — Вона принишкла, знизала плечима. — Будь-яка запечатана посудина Аді трісне. Стріляй! — І захихотіла. Сміх прозвучав лячно, по-відьмацькому. Я шматочок по шматочку згодував їй решту сніданку, не ставлячи більше ніяких питань.
— 14 —
Ваєрмен повернувся з мікрокасетником. Вручив диктофон мені.
— Мені неприємно просити тебе начитати контракт сюди, але мушу. Тут всього лиш дві сторінки. Якщо зможеш, зроби це до пополудня.
— Гаразд. А якщо якісь із моїх картин продадуться, ти в долі, друже. П’ятнадцять відсотків. Досить жирно для правника.
Він відкинувся на спинку стільця, регочучи і крекчучи одночасно.
— Por Dios![250] Якраз у ту мить, коли я вирішив, що нижче в житті мені вже не впасти, мені повідомляють, що я став сраним агентом при таланті! Перепрошую за жаргон, міс Істлейк.
Вона не звертала уваги, лише суворо вдивлялася у Затоку, де — крізь найвіддаленішу, найсинішу мару виднокраю — на північ, до Тампи, сунув танкер. Цей вид мене вмент причарував. Судна в Затоці, як правило, так і діяли на мене.
Щоб перемкнутися увагою до Ваєрмена, я зробив зусилля.
— Оскільки саме ти за все це відповідаєш, отже...
— Херню ти верзеш!
— ... отже мусиш бути готовим до того, щоб достойно сприйняти свою долю, як годиться чоловіку.
— Я візьму десять відсотків, хоча й цього буде занадто. Погоджуйся, мучачо, або почнемо торгуватися з восьми.
— Гаразд. Десять так десять. — І ми потисли один одному руки над всіяною недоїдками тацею Елізабет. — А також даси мені знати, якщо почнуться якісь зміни з твоїм... — Я показав на його червоне око. Котре виглядало вже не таким червоним, як раніше.
— Звісно. — Він взяв завацяний контракт. Змахнув крихти і вручив папери мені, відтак нахилився вперед, звісивши руки собі між колін, уставившись мені в обличчя понад імпозантною полицею грудей Елізабет. — Якщо мені знову зробити рентген, що він покаже? Що куля стала меншою? Що вона зникла?
— Звідки мені таке знати.
— Ти ще працюєш з моїм портретом?
— Так.
— Не зупиняйся, мучачо. Прошу, не зупиняйся.
— Я й не збираюся. Але не покладай аж таких великих надій, о’кей?
— Не буду, — тут йому майнула якась нова думка, жахливо схожа на тривогу, висловлену Даріо. — А якщо раптом так станеться, що блискавка вдарить у Велику Ружу і дім разом з усіма картинами згорить ущент? Що, як ти гадаєш, тоді станеться зі мною?
Я похитав головою. Не хотілося навіть думати про таке. Я метикував, як би спитати Ваєрмена, чи можна мені піднятися на горище Ель Паласіо і пошукати там один такий собі кошик (він був ЧЕРВОНИМ), та вирішив не питати. Щодо того, що кошик там є, я не мав сумнівів, але сумнівався, чи мені дійсно хочеться взнати, що в ньому лежить. Дивні речі відбувалися на острові Дума, до того ж я мав причини не всі з них вважати добрими, але до багатьох з них мені не хотілося застосовувати ніяких дій. Якщо я не торкатимуся цього, либонь, і воно мене не торкатиметься. Більшість своїх картин я відправлю з острова заради дотримання миру і спокою; й обов’язково продам їх, якщо знайдуться покупці. Я не відчував туги, дивлячись як їх відвозять. Мене вони хвилювали тільки під час їх творення, а готові вони важили для мене не більше за жорсткі напівкруглі мозольні нарости, що я їх, бувало, зчищав по краях великих пальців на ногах, аби у серпневу спеку в кінці трудового дня на якомусь будівельному майданчику мені не муляли робочі черевики.
249
Незугарний чолов’яга (ісп.).
250
Заради Бога (ісп.).