Шляхи свободи. Відстрочення

Ще один ляпас, я всі їх поверну. На очах у нього заблищали сльози. Він мусив би розгніватися, та відчував лиш остовпіння. Як це вдається їм бути такими жорстокими, вони ніколи не опускають зброї, вони завжди насторожі, щонайменша помилка — й вони кидаються на тебе і завдають болю. Що я йому зробив? А тим, у голубій вітальні, що їм я зробив? Та нехай, навчусь я правилам їхньої гри, буду жорстоким, вони ще тремтітимуть у мене.

— Коли буде готове?

— Завтра зранку.

— Я гадав… я не сподівався, що на це піде стільки часу.

— Та невже? — поспитався дідок. — А печатки я що, сам роблю? Йди, забирайся геть, прийдеш завтра вранці, часу й так лишилося небагато, щоб усе зробити.

Надворі ніч, огидна й тепла, з її чудовиськами; кроки вже давно лунають позаду, і не посмієш озирнутися, ніч в Сен-Уані; непевний квартал.

Філіп ледве чутно промимрив:

— Коли можна прийти?

— Коли завгодно, з шостої години.

— А тут… є тут якісь готелі?

— Проспект Сен-Уан, які хоч на вибір. Йди вже, йди.

— Я прийду о шостій, — твердо сказав Філіп.

Він узяв свою валізку, зачинив двері й побрався східцями. На майданчику четвертого поверху в нього поллялися сльози, свого носовичка він забувся, втер очі рукавом, шморгнув носом декілька разів, я не боягуз. Старий неотеса нагорі прийняв його за боягуза, те презирство переслідувало його, мов погляд. Вони дивляться на мене. Філіп квапливо спустився останніми східцями. «Двері, будь ласка». Двері відчинилися в сіру каламутну теплу імлу. Філіп занурився в це літепло. Я не боягуз, так думає лише цей брудний дідок. Втім, більше не думає, вирішив він. Більше він про мене не думає, взявся до роботи. Погляд погас, Філіп наддав кроку. «Ну що, Філіпе? Ти боїшся?» — «Не боюся, не можу я». Він скулився під стіною. Пітто пестив йому стегна і груди, помацав його пипки крізь сорочку, а потім двома пальцями правої руки ляснув його по губах. «Прощавай, Філіпе, йди собі. Я не люблю боягузів». Вулиця була наповнена нічними статуями, то були люди, які попритулялися спинами до мурів, вони нічого не казали, не палили і, не рухаючись, дивилися на тебе вогкими очима ночі. Він майже біг, і серце його калатало дедалі швидше. «З твоїм писком? Авжеж, авжеж, ти малий боягуз». Вони ще побачать, всі побачать, він прийде, як інші, прочитає моє ім'я і скаже: «Для дитини заможних батьків, для хлопчиська, це не так і кепсько».

Праворуч од нього вибух світла, готель. На порозі стояв зизоокий служник; він на мене дивиться? Філіп сповільнив ходу, та зробив зайвий крок і поминув двері, служник, напевне, косував йому в спину; з пристойности він уже не міг повернутися. Зизоокий винар або ж дуель циклопів. Або ж іще: халепа для циклопа. Якось він відчув, що негаразд із очима, глянув у дзеркало і побачив: одне око рухається окремо від другого! Який жах. Їх неможливо змусити рухатися удвох, одне віддавна звикло бути саме і тепер косує вбік. На протилежному боці був другий готель, «Конкарно», маленький одноповерховий будиночок. Піти туди? А якщо вони попросять мої документи? — подумалося йому. Він не зважився перейти вулицю й попрямував тим же боком. Треба бути рішучим, але цього вечора рішучости в мене чортма, той дідок спустошив мене; хіба що, подумав він, зиркнувши на вивіску «Кава, вина, лікери», хильнути задля хоробрости? Він штовхнув двері.