Вовк-тотем
- Автор: Жун Цзян
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7541-3
- Переводчик: Надія Кірносова
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вовк-тотем». Краткое содержание книги:
Китай часів «культурної революції», середина 60-х років XX століття. Чень Чжень, представник молодої китайської інтелігенції, потрапляє у Внутрішню Монголію — одну з найвіддаленіших і самобутніх провінцій Китаю. Хлопець оселяється в юрті старого монгола Біліґа. Від нього Чень дізнається, що з давніх-давен монголи поклонялися вовку-тотему, який, за їхніми уявленнями, символізує перемогу духу над силами стихій, дає можливість існувати в екстремальних умовах. Поживши серед холодного степу, Чень Чжень поступово відкриває для себе дивовижний, але простий світ кочовика, побудований на протистоянні людей і вовків...
Що стосується Ґао Цзяньчжуна, якому випало пасти череду, то йому доручили 140 голів корів. Така робота була в степу найбільш приємною: тут казали, що доглядач череди не погодиться стати навіть наглядачем повіту. Череда виходила вранці, а ввечері поверталася, при цьому корови самі знали дорогу і в степ, і додому. Корови-матусі навіть знали, коли слід повертатися додому вчасно, щоб нагодувати молоком своїх телят, припнутих біля дворів на мотузках з кінської гриви. Клопіт був тільки з волами — вони завжди бігли туди, де краща трава, а, наївшись, лінувалися навіть повертатися додому, тож найважчою роботою для доглядача череди було шукати волів і підганяти їх. Щойно якийсь віл закомизиться, то як його не бий, він усе одно лежатиме собі, мов прилип до землі, тільки витягне свою шию й стріпне повіками — так би й загриз його спересердя. У доглядачів череди було найбільше власного вільного часу, тому іноді чабани просили їх допомогти, якщо з отарою щось ставалося. Без корови в господарстві було важко, адже від цих тварин залежало і переміщення на возах, і переїзд, і збір молока, і приготування молочної їжі, і накопичення сухого кізяка як пального, а коли корову вбивали, то отримували яловичину й коров’ячу шкіру, яка давала роботу кожум’якам. Тож якщо кочовик проводив своє життя на спині коня, то його родина жила фактично на спині корови. Таким чином, доглядачі отари, чабани й конопаси, кожний виконуючи свою роботу, були тісно пов’язані між собою, мов нерозривні ланки одного ланцюга, й обійтися без жодної з них було неможливо.
Чень Чжень і Ян Ке сукупно відповідали за отару овець з 1700 голів, більшу частину якої становили відомі на всю країну орхонські хвостаті вівці — у них зади були завбільшки з миску для вмивання середнього розміру, лій у курдюку — напівпрозорий і зовсім не гидкий, а м’ясо не смерділо. За словами Улзія, трава на орхонських пасовищах була найліпшою в усьому аймаку, тому саме орхонські вівці й вважались найкращими. У давнину цих овець приносили в дар імператорам, а після того, як Хубілай увійшов у Пекін, він особисто включив їхнє м’ясо в меню імператорської родини. Навіть і тепер, коли державні лідери приймають у Будинку народних зборів голів арабських та інших ісламських країн, вони частують їх саме м’ясом орхонських хвостатих овець, і, як розповідають, поважні гості навіть відкладають політичні справи, щоб розпитати про місце походження цієї баранини. Чень Чжень не раз думав, що орхонські вовки такі на диво великі, і голови в них працюють навіть швидше, ніж у людей, саме тому, що вони часто ласують м’ясом орхонських хвостатих овець. Решта овець в отарі належали до ошляхетненої породи з Сіньцзяну і були результатом схрещення сінцзянських тонкошерстих овець із місцевими породами. Якість їхньої вовни була високою, продуктивність — також, тож цю вовну цінували втричі, а то й учетверо дорожче, ніж продукт місцевого виробництва, однак м’ясо в них було розсипчастим і не мало приємного запаху, тож місцеві скотарі його не любили.