Тихий американець. Наш резидент у Гавані
- Автор: Грін Грехем
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Переводчик: Иван Коваленко
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Тихий американець. Наш резидент у Гавані». Краткое содержание книги:
Місце дії роману «Наш резидент у Гавані» — Куба часів кривавого диктатора Батісти. Яскраві, точні деталі дають уявлення читачеві про життя того величезного готелю, яким був чудовий острів і його столиця Гавана для багатих туристів, передусім американців, у ті роки.
У цих романах звучить важлива думка про те, що чесна людина не може лишатися на позиціях невтручання у політику, не може зберегти свою порядність, якщо вона не виступає проти облудної політичної гри імперіалістичних ділків.
Вони заходилися втягати нагору валізу Руді, то штовхаючи, то перекидаючи її.
— Пробачте,— примовляв якийсь чоловік, проштовхуючись крізь натовп.— Даруйте ласкаво.
— Чого вам? — спитала Беатріса.— Ви ж бачите, що тут робиться! Приходьте іншим разом.
— Мені хотілось би купити пилосос.
— Ах, пилосос! Тоді заходьте, якщо зможете переступити через валізу.
Уормолд гукнув Лопеса:
— Займіться ним. Та постарайтеся збути йому «Атомний котел». Ми ж іще жодного не продали.
— Ви що, будете тут жити? — спитала негритянка.
— Ні, працювати. Спасибі вам за поміч.
— Нам, британцям, треба держатися купи,— сказала негритянка.
Вантажники вже спускалися сходами, плюючи на долоні й витираючи їх об штани, щоб показати, як важко їм було тягти сейфа. Уормолд дав їм на випивку. Він піднявся нагору й сумно оглянув свій кабінет. Найгірше було те, що там лишилося місце для розкладушки, і, отже, він ніяк не міг спекатись Руді. Сказав одначе:
— Руді не матиме де зберігати свої речі.
— Нічого. Він звик до такого життя. До того ж у нас є стіл. Ви перекладіть свої папери з шухляд у сейф, а Руді сховає туди свої речі.
— Я не вмію відчиняти секретних замків.
— Це дуже просто. Треба тільки запам’ятати три числа. Який номер вашої пошти?
— Не знаю.
— А номер телефону?.. Втім, ні, це не годиться. Кожен злодій догадається. Якого року ви народилися?
— Тисяча дев’ятсот чотирнадцятого.
— А числа?
— Шостого грудня.
— От і добре, хай буде дев’ятнадцять — шість — чотирнадцять.
— Я ж не запам’ятаю.
— Це вам так здається. Не можете ж ви забути, коли народились. Тепер дивіться. Ви крутите чотири рази проти годинникової стрілки, ставите на дев’ятнадцять, потім тричі обертаєте за годинниковою стрілкою і встановлюєте на шість, знову два рази проти годинникової стрілки — на чотирнадцять, нарешті робите повний оберт — і сейф замкнено. Повторюємо те саме... Прошу — відімкнено.
У сейфі лежала дохла миша.
Беатріса зауважила:
— Товар з гнилизною, треба було зажадати знижки.
За цим вона взялася розпаковувати валізу Руді: вийняла звідти передавач, сухі батареї, фотоприладдя, якісь таємничі рурки, загорнуті в чоловічі шкарпетки.
Уормолд здивовано спитав:
— І як вам вдалося приховати все це від митниці?
— А ми не приховували. П’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб чотири дріб п’ять привіз нам ці речі з Кінгстона.
— А хто він такий?
— Креол-контрабандист. Спекулює кокаїном, опіумом та маріхуаною. Звичайно, всі митні чиновники у нього в кулаці. Вони вважали, що в цій валізі його звичайний крам.
— Скільки ж потрібно наркотиків, щоб напхати таку валізу!
— Еге ж. Довелося викласти чималеньку суму.
Попереносивши Уормолдові речі в сейф, вона спритно розмістила все по шухлядах письмового стола.
— Сорочки Руді трохи помнуться, але хай це вас не турбує.
— А мене це й не турбує,— сказав Уормолд.
— А це що? — спитала вона, розглядаючи картотеку.
— Мої агенти.
— І ви залишаєте їх на столі?
— Ну, на ніч я їх замикаю.
— У вас немає найменшого уявлення про конспірацію! — Вона взяла в руки одну з карток.— Хто це Тереса?
— Вона танцює гола.
— Зовсім?
— Так.
— Вам дуже пощастило... Лондон наказав, щоб я взяла на себе зв’язок з вашими агентами. Ви познайомите мене з Тересою... коли вона буде не зовсім гола?
— Не думаю, щоб вона схотіла мати справу з жінкою,— заперечив Уормолд.— Ви ж знаєте, які то дівчата...
— Не знаю. Досить того, що ви їх знаєте... Ага, осьде інженер Сіфуентес. Лондон високої думки про нього. Може, ви скажете, що він теж не схоче мати справ із жінкою?
— Він не знає англійської.
— То, може, мені брати в нього уроки іспанської мови? Це був би непоганий привід для зустрічей. Він що, такий же красень, як і Тереса?
— У нього напрочуд ревнива жінка.
— О, з нею я вже якось упораюся.
— Та ні, це безглуздя... він же старий.
— Скільки йому років?
— Шістдесят п’ять. До того ж у нього черево, як барило, і жодна жінка не хоче й дивитися в його бік. Звичайно, якщо ви хочете, я спитаю в нього про уроки.
— Не треба. Це не горить. Краще почнемо з когось іншого... Професор Санчес? Я звикла мати справу з інтелігентами.
— Він теж не знає англійської мови.
— То, певне, знає французьку. А моя мати була французка. Я вільно володію двома мовами.
— Щодо французької — не знаю. Постараюся з’ясувати.
— Послухайте, не можна записувати всі ці імена en clair[97]. Уявіть собі, що вами зацікавиться капітан Сегура. Мені не хотілось би, щоб з черева інженера Сіфуентеса злупили шкіру йому на портсигари. Краще писати просто номери, а внизу — особливі прикмети. Ну, хоча б отак: «П’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять дріб три — ревнива жінка й черево». Я перепишу ці картки, а старі спалю. А, чорт! Де ж це наші целулоїдні прокладки?
— Целулоїдні прокладки?
— Так, для моментального спалювання паперів. Можливо, Руді засунув їх між своїми сорочками.
— Скільки всякого мотлоху ви тягаєте за собою!
— А тепер нам треба обладнати темну кімнату.
— У мене нема темної кімнати.
— А в кого вона тепер є? Але я про все подбала. Ось чорні завіси й червоний ліхтар. Ну, і, звичайно, мікроскоп.
— Навіщо нам мікроскоп?
— Для мікрофотографії. Розумієте, коли станеться щось таке, чого не можна повідомити телеграфом, ми маємо пересилати повідомлення безпосередньо в Лондон, минаючи Кінгстон. Мікрофотографію наліплюють замість крапки і посилають звичайним листом. А вони вже там покладуть цей лист у воду і триматимуть доти, поки вона відклеїться. Ви ж, мабуть, пишете приватні або ділові листи в Англію?
— Ділове листування я веду з Нью-Йорком.
— А знайомі, родичі у вас є?
— За останні десять років я майже втратив з ними зв’язок. Крім сестри. А втім, на різдво я розсилаю поздоровчі листівки.
— А якщо не можна буде чекати різдва?
— Іноді я надсилаю марки малому небожеві.
— Оце якраз те, що треба. Ми зможемо наліплювати мікрофотографії на зворотному боці марок.
На східцях з’явився Руді, зігнувшись під вагою розкладушки; на цей раз картина остаточно загинула. Беатріса й Уормолд вийшли в сусідню кімнату, щоб не заважати йому влаштовуватись; вони сіли на Уормолдове ліжко. За стіною щось гупало й брязкотіло.
— Руді такий незграбний,— пояснила Беатріса. Потім, розглянувшись навкруги, зауважила: — Жодної фотографії. Жодної ознаки особистого життя.
— У мене нікого нема. Крім Міллі... й доктора Гассельбахера.
— Лондон не любить доктора Гассельбахера.
— Під три чорти той ваш Лондон! — розсердився Уормолд. Йому раптом захотілось розповісти їй про погром на квартирі доктора Гассельбахера, про загибель його невдалих дослідів. Він сказав.— Оті людці в Лондоні... Пробачте. Адже ви теж належите до них.
— І ви теж.
— Це правда. Я теж.
З сусідньої кімнати до них долинув голос Руді:
— Уже!
— Мені шкода, що ви належите до них,— мовив Уормолд.
— Треба ж якось жити.
— Це фальшиве життя. Оте шпигунство... Навіщо воно? Таємні агенти розкривають те, що й без них усі знають...
97
Відкрито (франц.).