595 днів совєтським вязнем

Я знав певно одно і щодо цього не було в мене ніякого сумніву: що як довго НКВД має свою централю в Москві і звідти керує життям цілого Совєтського Союзу та всіх його народів, маючи під своєю всесильною владою і повного контролею буквально все, так довго про ніяку вільну Україну не може бути мови. Я знав, що всяка орієнтація на Москву — це смерть. На все життя я закарбував собі афоризм, що його я почув раз від одного співвязня зпоміж т. зв. нацменів (національних меншин) :

Кто в Маскву ідьот,

Голову нєсьот…

І скільки їх було, тих синів різних-прерізних народів, що йшли в Москву, і там залишали свої голови! І скільки синів українського народу склало марно свої голови в тій Богом проклятій Москві! Про одного такого, Ф. Палащука-Конара, вихованка української гімназії в Рогатині, потім Українського Січового Стрільця, що після закріплення большевицької революції грав велику ролю у видавничім секторі в Харкові, а вкінці, як один з директорів Держ-видаву (Державного Видавництва) в Москві, почув я дещо і в Лубянці. І його, як тисячі інших українців, заарештували в часах Єжовщини (чи може ще раніше) і мучили там довгими місяцями, поки не заломився та не підписав сам на себе смертного присуду, признавшися, що був… польським шпіоном. (Хто з тих, що знали Палащука, міг би в це повірити?). І його туземну мандрівку припинила в підвалах Лубянки — куля в потилицю.

Вертаючись тепер назад до Львова, я був озброєний усяким знанням про СССР, саму назву якого, себто згадані чотири букви, вязні розшифровували дуже влучно так: СССР — це країна суму, страждань, смерти, руїни. Я вивчив добре теж 6 заповідей Сталіна: 1. Не думай. 2. Коли ж подумав — не говори» 3. Коли ж сказав — не пиши. 4. Коли ж написав не друкуй. 5. Коли ж видрукував — не підписуй. 6. Коли ж підписав — відклич! Що могло мені краще змалювати життя-буття підсовєтського раба, як ці «заповіді»! І в якій ще іншій країні світу народня мудрість могла видумати таку характеристичну приповідку: Найбільший ворог людини — це її язик!