Жарт

Збігло ще декілька секунд, коли ж це з дверей вийшов новий персонаж і попрямував до естради, де стояв довгий стіл, застелений червоним сукном. То був чоловік середнього віку, з лисою головою. Хода його була переповнена гідністю, постава пряма, він був у темному костюмі, в руці тримав пурпурову теку; ось він зупинився посередині за столом і, обернувшись до публіки, вклонився їй. Стало видно, що лице в нього брезкле, а на шиї висить широка червоно-блакитно-біла стрічка, до якої почеплена позолочена медаль, що теліпається десь на рівні шлунка і гойдається туди-сюди над трибуною, коли він нахиляється.

Раптом один із хлопчаків перед естрадою почав голосно промовляти. Він казав, що настала весна, що радіють мами і тати, та й уся земля, звісно, радіє теж. Далі він розводився в такому ж дусі, аж його урвала дівчинка, що почала казати те саме, щоправда, не зовсім зрозуміло, просто там повторювалися ті самі слова: «тато», «мама», знову «весна» і кілька разів слово «троянда». Після цього її урвав іще один хлопчик, а від нього перебрала слово нова дівчинка; не можна було сказати, що вони сварилися, бо всі товкли майже те саме. Наприклад, один хлопчина сказав, що дитина — це мир. Дівчинка, що заступила його, сказала, що дитина — це квітка. Потім усі дітлахи, напевне, погодилися з тією думкою, бо повторили її хором і, подавшись уперед, простягнули руки, в яких були букети квітів. Було їх восьмеро, стільки ж, як і жінок, що сиділи на стільцях, то кожна отримала по букету. Потім діти відступили до естради і мовчки поставали там.

Зате чоловік, що стояв на естраді, відкрив велику пурпурову теку і почав голосно читати. Він теж казав про весну, про мам і тат, казав і про кохання, що, за його словами, приносило плоди, та незабаром його лагідна промова змінилася, з його словника зникли мама і тато, тепер він казав «батько» і «мати», перелічував те, що держава їм (отим батькам і матерям) надала, наголошуючи, що за це добро, яке вчинила їм держава, вони повинні віддячити тим, що виховають своїх дітей зразковими громадянами. Після цього він закликав, щоб усі батьки скріпили це урочисте зобов’язання їхніми підписами, і показав на край столу, де лежала груба книга в шкуратяній палітурці.

Тієї миті пані в брунатній сукні підійшла до жінки, що сиділа на краю того півкола, й торкнула її за плече, жінка обернулася, й пані взяла від неї дитину. Мати підвелася і пішла до столу. Чоловік зі стрічкою розгорнув книгу і простягнув матері перо. Вона підписалася, повернулася до свого стільця, і пані віддала їй дитину. Потім підписався й батько; потім пані взяла дитину від наступної жінки, яка подалася до естради; після неї поставив свій підпис її чоловік, далі була ще одна жінка, ще один чоловік тощо, і так було до самого кінця. Потім знову зазвучала фісгармонія, і мої сусіди почали потискати долоні матерям і батькам. Я подався разом із ними (наче теж хотів комусь потиснути руку); аж хтось погукав мене на ймення: то був чоловік зі стрічкою, який запитав, чи не впізнав я його.