Кімната
- Автор: Донохью Эмма
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво “Віват”
- ISBN: 978-617-690-980-4
- Переводчик: Анатолий Хливный
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кімната». Краткое содержание книги:
— Тут немає дітей, — шепочу я до Ма.
— Що-що?
— Де інші діти?
— Не думаю, щоб тут були діти.
— Але ж ти казала, що в Зовні їх мільйони.
— Клініка — тільки маленька частина світу, — пояснює Ма. — Пий свій сік. О, глянь, онде-о хлопець.
Я дивлюся туди, куди вона показує, але той хлопець високий, як чоловік, і в носі, на підборідді й над очима в нього цвяхи. Може, він робот?
Ма п’є буру димну рідину, кривиться і ставить чашку на стіл.
— Що б ти хотів з’їсти? — питає вона.
Поруч мене раптом виринає медсестра Норін, і я здригаюся.
— Тут є ще буфет, — каже Норін, — ти можеш купити там вафлі, омлет, млинці...
Та я шепочу:
— Ні.
— Треба казати «ні, дякую». Так роблять чемні люди, — пояснює Ма.
Люди, що не належать до моїх друзів, дивляться на мене, пронизуючи все моє тіло невидимими променями, і я знову ховаю обличчя в халат Ма.
— Що б ти хотів, Джеку? — питає Норін. — Сосиски, тост?
— Вони дивляться на мене, — кажу я до Ма.
— Тут усі дуже приязні.
Але мені хочеться, щоб вони перестали дивитися.
До нас знову підходить лікар Клей. Він нахиляється до Ма й говорить:
— Мабуть, це все дуже втомлює Джека, вас обох. Може, на перший раз досить?
Що це ще за перший раз?
Ма важко зітхає:
— Ми хотіли погуляти в саду.
Ні, це ж Аліса хотіла.
— Не варто поспішати, — мовить лікар Клей.
— З’їж хоч трішки, — каже мені Ма. — Тобі стане ліпше, якщо ти бодай вип’єш соку.
Але я заперечливо хитаю головою.
— Я можу принести всякої їжі у вашу палату, — каже Норін.
Ма натягає маску на носа.
— Ходімо.
Гадаю, Ма сердиться.
Я й далі сиджу на стільці:
— А як же Великдень?
— Що?
Я показую на яйце.
Лікар Клей бере яйце, і я мало не кричу.
— Покладімо його сюди, — каже він і засуває яйце в кишеню мого халата.
Підніматися сходами значно важче, ніж спускатися, тож Ма несе мене.
Норін пропонує:
— Дозвольте мені понести.
— Не треба! — мало не верещить Ма.
Після того як Норін іде від нас, Ма щільно притискає двері з номером сім. Наодинці ми можемо знімати маски, адже в нас із Ма однакові мікроби. Ма намагається відчинити вікно: вона смикає його, але марно.
— Можна мені моні?
— Чи не хочеш спочатку поснідати?
— Потім.
Вона лягає, і я смокчу ліву цицю. Молоко в ній смачнюще.
Ма пояснює, що блакитна фарба з тарілок не може перейти на їжу. Щоб переконатися в цьому, вона пропонує мені потерти тарілку пальцем. Що ж до виделок та ножів, то їхній метал на дотик зовсім інший, ніж біла речовина на наших ножах і виделках, однак порізатися ним годі. До млинців годиться додавати сироп, але я не хочу мочити їх. Я куштую по шматочку кожної страви. Усе надзвичайно смачне, за винятком соусу для яєчні. Шоколадне великоднє яйце розтануло всередині обгортки. Воно вдвічі шоколадніше за ті шоколадки, що їх ми іноді отримували в неділю. Це найсмачніша з усіх речей, які я їв у своєму житті!
— Ой! Ми забули подякувати малому Ісусу, — кажу я до Ма.
— То подякуймо йому тепер. Він не образиться, що ми про це забули.
Я гучно відригую.
А тоді ми лягаємо спати.
У двері стукають. Ма, надівши на себе й на мене маски, впускає лікаря Клея. Він уже не такий страшний.
— Як справи, Джеку?
— Добре.
— Даси п’ять?
Він простягає мені пластикову руку й ворушить пальцями, та я вдаю, що не помічаю цього. Я не збираюся віддавати йому свої пальці: вони мені й самому потрібні.
Лікар Клей Ма обмірковують, чому вона не може заснути, говорять про тахікардію та відновлення втрачених навичок.
— Спробуйте ці, по одній перед сном, — каже він, записуючи щось у своєму блокноті. — А зубний біль ліпше вгамовують протизапальні ліки.
— Чи можна мені пити звичні ліки, а не ті, що їх дають мені сестри, ніби я хвора?
— О, ніяких проблем, тільки не розкидайте їх по всій палаті.
— Джек знає, що пігулки чіпати не можна.
— Власне, я мав на думці кількох наших пацієнтів, що зловживають психотропними речовинами. А тобі я приніс чарівний пластир.
— Джеку, лікар Клей до тебе звертається, — каже Ма.
Я приліплюю пластир на руку й не відчуваю більше цієї частини руки. Лікар Клей приніс іще двоє крутих окулярів, що їх треба надівати, коли у вікно надто яскраво світить сонце: мені — червоні, а Ма — чорні.
— Тепер ми, як репери, — кажу я їй.
Скельця в окулярах потемнішають, якщо ми вийдемо назовні Зовні, і посвітлішають, якщо залишимося всередині Зовні. Лікар Клей каже, що я маю пречудовий зір, але мої очі ще не призвичаїлися дивитися вдалину. Я мушу напружувати очні м’язи, визираючи у вікно. А я й не знав, що в очах теж є м’язи; я натискаю на очі пальцями, проте не відчуваю ніяких м’язів.