Полтава
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #4
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Полтава». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
У повicтi хронологiчно продовжено оповiдь про життя i дiяння славетного гетьмана часiв Полтавської битви — до i пiсля її завершення.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
— Ну, тихо вже, тихо! Ну, заспокійся. Ну, да, да!
— Мій чоловік... — хлипала Одарка.
— Якщо він не винен, відпущу його. Але тебе таки задержу при собі. Ти будеш моя, бо ти гарна, гарненька, як мальована.
— Відпустите його?
— Як мені Бог милий, відпущу, якщо він тільки не шпіон. Бачиш цей ключ? — і поклав здоровенний ключ на стіл. — Це від амбару, в котрім замикаємо бунтарів. "Пітєрбург-с" — і цей ключ відчинять усі замки. А ти милуй мене, милуй, хорошенькая моя, милуй Гавриіла Миколаєвича, командора третього драгунського полка, бо він людина очень благородная, — очень, очень, моя ти, моя!
Одарка наповнила михайлик вище вінців.
— За ваше здоровля, Гавриіл Миколаєвич! — і пригубилася.
Він вихопив михайлик і випив до дна. Налив знову, підняв до її уст, відірвав і випив: ще, ще...
Оп'янів дорешти. А тоді вхопив її впів і, заточуючися, ніс до другої комнати, в котрій стояв його похідний тапчан.
Одарка пручалася. Кричала. Він цілунками загулював її уста.
Але на порозі спотикнувся і впав.
Вихопилася, як кітка, і двері за ним на засув замкнула...
Хвилинку слухала, як лаявся. Але лайка негрізно звучала.
Добродушно.
— Бач яка. Матір її з євреєм дєло імєла, ну да, да... хорошенькая така, пташечка неопіреная! Я по добру, ну, — да... да... не бойся! — і захропів.
Одарка вдягнула кожух. Верх його накинула командировий плащ, насунула на очі шапку і взяла ключ.
— Пітєрбург, — промовила голосом Гавриіла Миколаєвича, а тоді згасила каганець і відчинила двері до сіней. Надворі було темно, хоч око виколи.
— Пітєрбург, — говорила, проходячи мимо сонних, від зимна продроглих вартових.
— Пітєрбург.
Так дійшла до амбара, в котрім лежав Сидір після першого допросу фельдфебелем, з пристрастієм [84], дожидаючи непевного ранку і другого допросу.
XXV
Здригнувся, почувши скрип заржавілого замка, бо гадав, що надходять мучителі. Дивувався тільки, чому йдуть без ліхтарки; тут же так темно, як у комині вночі.
Нараз почув голос Одарки:
— Ти де?
Ніби сонне видиво майнуло перед ним. Те, що вважав втраченим навіки, верталося до нього. Дожидав мук, припікання свічками, рвання ніздрів, може, й колесування, а тут нараз Одарка.
— Я тут! — прошепотів, підходячи дівчині назустріч. — Звідкіля ти? Яким дивом? — питався радісно й тривожно.
— Розкажу опісля. Вбирай шинель, ось тобі шабля і пістоль. А по-московському ти вмієш?
— Як по-нашому.
— Так тоді вважай, щоб по-нашому не вихопився. Московський офіцер хахлацьку дівку веде — розумієш? Яке кому до того діло? Пітєрбург.
— Смілива ти.
— Біда сміливості вчить. Ходім.
Вартовий віддав офіцерові честь і всміхнувся в душі, побачивши, що він жінку перед собою жене. Пограється... А ти, бідний хлопе, зубами на морозі дзвони!..
Сидір хотів вийти короткою дорогою з села на поле.
— До квартири команданта веди мене! — шепнула йому.
— Небезпечно!
— Веди! Вартовому скажеш коня собі подать. Розумієш?
— Ще б то ні!
На ґанку біля квартири Гавриіла Миколаєвича солдат мушкет, як дівчину, притулив до себе і дрімав.
— Спиш! — гукнув на його Сидір. — Я тебе, сукин-сина, провчу, як на варті спать! Коня мені сейчас!
Солдат зірвався на рівні ноги. Віддав честь, кліпнув очима і не знав, що йому з мушкетом робить.
— Мушкет остав. Бігай!
Перестрашений, сонний, сповнив, не надумуючись, приказ. Побіг у стайню, що була зараз за хатою.
Одарка глянула в темні вікна і торкнула Сидора рукою.
— Чуєш?
— Що таке?
— Як здорово Гавриіл Миколаєвич хропе. Дійсно, крізь одно з вікон лунав такий здоровий хропіт, якби хто гарматами по хаті котив, аж шибки здригалися.
— Здорово випив добряга командір, — всміхнувся Сидір.
— Запорошив трохи око, — відповіла Одарка.
— Та й хитра ж бо ти, небого!
— І собака плисти навчиться, як вода ухами наллється.
— І брешеш, ніби шовком шиєш.
— Звідтіля правдою не вийдеш.
Почувши тупіт кінських копит, Сидір метнувся, скочив у
сідло, Одарку притулив до себе і почвалав.
— Пітєрбург... — промовив двічі гугнявим голосом крізь піднесений ковнір і — щез у темряві глухої, зимової ночі.
— Уліво повертай! — казала Одарка, коли вихопилися з села. — Бо направо в напрямі Чепліївки реконесанс поїхав.
Сидір, не допитуючись, слухав. Мимохіть пригадав собі біблійну Юдиту, майнула перед ним тінь Іродіади і Даліли, і всі ті хитрі жінки, про які чував в академії, бо щолиш недавно скінчив її, маючи ще в ушах краснорічиві слова Теофана Прокоповича... Всміхнувся...