Час смертохристів. Міражі 2077
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Жанр: Киберпанк
Электронная книга - «Час смертохристів. Міражі 2077». Краткое содержание книги:
— Яка ж та правда? — поцікавився Гайдук.
— Правда в тому, що в народі — величезний потенціал ненависті. Повстанця Хмельницького може здатися дитячими іграми. Чи Гайдамаччина — в порівнянні з тим, що наближається. Ненавидять усіх — багатіїв, олігархів, державу, гетьмана, ДерВар, євреїв, росіян, китайців, узбеків... Смертохристи ненавидять воскресохристів, мешканці ЗЕКів ненавидять тих, хто живе в містах. Всі разом бояться Чорну Орду. Інколи відчай охоплює, коли стикаєшся зі стіною ненависті...
— А мені здалося, що у вас так весело. Це свято — таке чисте...
— Це справді так. Люди в нас добрі, бо ситі. Але чи сповнені вони вірою Христовою? — задумливо запитав самого себе отець Іван. — Ми сьогодні відзначали день народження святого мученика Ісаакія Долмацького. Знаєте таке прислів'я: за Феодосією Ісаакій, виповзає з нір гад всякий.
— Ні, — засміявся Гайдук, — вперше чую. Є, слава Богу, речі, яких навіть ВІРУ не знає.
— Сьогодні вужі й гадюки сплітаються в клубки, щоб породити нових гадів... Але не про це мова. Про Ісаакія. Його ім'я означає сміх. Сміятися. Він уславився тим, що викривав єресь аріан. Його сьогодні нам не вистачає. Бо смертохристи — це нові аріани. Тільки набагато страшніші.
— Аріани... це щось спільне з арійцями? — спитав Гайдук.
Ні. Аріани — послідовники православного священика Арія з Візантії. Він жив у четвертому столітті й твердив, що Христос, як син Божий, є нижчим від Бога-Отця, що він підлягає Богу. Наче Бог — це гетьман України, а ви — як генерал — підлягаєте йому.
— А хіба це не так?
— Ось і ви потрапили на гачок аріанства, — всміхнувся отець Іван. — Це дуже проста ієрархія і легко сприймається у військово-феодальних державах, як наша. Насправді ж усе набагато парадоксальніше. Христос є Бог і дорівнює Богу-Отцю та Святому Духу. Христос прийшов на землю як Бог і воскрес після смерті як Бог. Його сила в тому, що він спізнав усі страждання, які випадають на долю людини — зневагу, ненависть, зневіру, муки тілесні й страх смерті. Але завжди залишався при цьому Богом. Був тільки один момент трагічний, страшний, незрозумілий, навколо якого й досі ведуться суперечки. Згадайте, як в момент смерті Ісус скрикнув: «Елі, Елі, лама савахтані» — тобто — «Боже мій, Боже мій, навіщо мене ти покинув?»
Отець Іван змовк, наче згадував Голгофу й ту ніч, що впала на землю, коли римські легіонери давали Ісусу пити оцет замість води. Гайдук теж думав про цю, таку далеку і таку близьку історію вбивства невинної людини. Якби Христос був Богом, невже б дозволив так знущатися? Невже боявся б смерті?
— А що ви думаєте про сучасну секту смертохристів? — спитав Гайдук.
— Це — смертельна небезпека не тільки для нашого народу, але й для людства. Це — спецоперація з убивства християнства. Добро буде остаточно поставлено поза законом. Зрештою, я писав про це. Можливо, і ви читали, пане генерале?
— Так це ви — агент Іоанн?
— Я ніколи не був і не буду нічиїм агентом, — смиренно, але твердо мовив отець Іван. — Хіба що агентом Христовим. Мене попросили дати консультацію — я дав. ДерВар просив.
— А хто ж, на вашу думку, керує цією спецоперацією? — поцікавився Гайдук.
— Тільки не Чикирисов чи Сансизбаєв. Це — дрібні сошки. Відбувається тотальна криміналізація світу. Збандичування суспільств. Знищення всіх моральних гальм. А головне — зникає страх Божий. Тому об'єднані сили зла знищують віру в Бога і страх перед ним. Знищують християнство. Перетворюють людей на звірів. Привчають до думки, що Бога нема, а Христос — то звичайна смертна людина. Але людська цивілізація не може триматися лишень на поліцейських законах, на правилах дорожнього руху. Вона тримається на вірі, страху і самообмеженнях. Кому це вигідно — ви самі бачите. Ви самі, пане генерале, віруючий?
— Не знаю, — знітився Гайдук. Йому соромно було ухилятися від відповіді чи жартувати під пильним поглядом отця Івана. — Мабуть, ні. Я далекий від церкви.
— Справа не в церкві. Не ми в ній, а вона в нас, — лагідно сказав священик. — Прийде час, і віра поселиться у вашій душі. Дозвольте, я благословлю вас.
Гайдук мовчки схилив голову й отець Іван перехрестив його.
Повернулися жінки, бо діти заснули, а Аскольд і Невінчаний випхали з обійстя п'яного коваля Миколу. Ликера поналивала у глиняні миски гарячого борщу, і обід відновився. Божена тепер сиділа навпроти Гайдука й намагалася не зустрічатися з ним поглядом. «Що сталося? — подумав він. — Треба поговорити з нею. Невже я щось не те скоїв?»
Після гарячої гречаної каші з домашньою ковбасою почали співати. Почала Ликера низьким («народним», як називав це Гайдук) контральто, а Григорій Невінчаний, який розцвів після братання з кривим Миколою, вторив їй баритоном. Потім отець Іван та Аскольд підхопили пісню. Тільки Гайдук та Божена не співали.