Джури козака Швайки

- Справжня? - заздрісно запитав Санько.

- Ще б пак! - гордовито відказав Грицик. Він вихопив шаблю з піхов - і в повітрі сріблястим полиском спалахнула криця.

Санькові чомусь стало мулько на душі. З очей от-от готові були закрапати сльози. Це ж міг би й він ходити в такій одежі! Це ж і в нього висіла б при боці грізна зброя! А тут… Він скоса позирнув на свою пошматовану вовчими зубами свитку, і вуста йому знову підозріло затремтіли.

- Це мені дід Кібчик пошили, - сказав Грицик. - Гарний кожух, правда?

Санько тільки хитнув головою. Йому забракло слів. А Грицик раптом ляснув себе по лобі і кудись було рвонув. Проте одразу ж зупинився і з острахом поглянув на вовчиків.

- А вони мені кожуха не порвуть?

- Вже ні, - заспокоїв його Санько. - Вони тебе прийняли за свого.

- Тоді трішки зачекай! - гукнув Грицик і пірнув у щілину між двома брилами. Санько не зводив погляду з того місця, куди щез його друг. Цікаво, що він замислив?

Звідкілясь вигулькнув Швайка. Він посміхнувся до Санька, міцно обійняв діда Кудьму й сказав:

- А ми вас, діду, вже давно чекаємо.

- Пилипе, а де мої сакви? - долинув з-за брил стривожений Грициків голос.

- Там, де й були, - відказав Швайка. - На Вітрикові.

- А Вітрик де?

- Жує овес у криївці біля старого берестка.

Дід Кудьма кивнув Санькові і рушив до пагорба, над яким стирчали зі снігу зарості дерези та шипшини. Засунув руку кудись за кущ дерези, смикнув на себе - і кущик поволі поїхав убік. Схиливши голову, разом з Саньком увійшов до просторого помешкання. Десь із-під стелі сіялося слабке світло, на столі блимало кілька каганців. У кутку хтось хрипко стогнав. Біля лави сидів четвертий з вовчиків - Хлопчик - і сумовито зітхав.

- Бач яке… - сказав незнайомий Санькові чоловік. Був він широкоплечий, тепло одягнений, з його маківки замість чуба звисало пасмо чорного волосся. Санько вже знав, що це пасмо називають оселедцем і носять його ті, хто вважає себе нащадком вояка зі старокняжої дружини. А ще вони носили сережку у вусі.

- Бач яке, - повторив незнайомець. - Сам двері відчинив, ніби відчув, що Лимар задихається.

Лимар - то був хазяїн Хлопчика.

Дід Кудьма підійшов до хворого, відкинув ковдру, уважно оглянув страшну рану на боці.

- Вепрова робота, - сказав він невідь до кого. - Ану, Саньку, давай, що ми там принесли. Будемо лікувати цього невдаху.

Лимар тільки скреготав зубами, коли руки діда Кудьми торкалися рани. А Хлопчик аж повискував від жалю до хазяїна.

«Правильно чиниш, - подумки похвалив вовчика Санько. - Лимар - гарна людина. Бережи його».

Хлопчик сердито зиркнув на Санька.

«Відчепись, - проказали його очі. - Без тебе знаю, що мені робити…»

- От би й мені такого вовчика, - мрійливо сказав незнайомець з оселедцем на голові. Крім нього, в приміщенні сиділо ще двоє чоловіків. Їх Санько вже знав. Один, русявий з-за Переяслава, звався Каліберда. Інший, рудуватий Свирид, був родом з Канева. Це були майбутні господарі Лисого та Бровка…